Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

– Красно дякую, – сказав він. – Господь тобі віддячить.

– Що, живіт зовсім порожній? – запитала жінка.

– Не зовсім, там повно чорниці.

– Ну, поїж! Звідкіля ти?

– З Маріяброна, з монастиря.

– То ти піп?

– Ні. Учень. У мандрах.

Вона дивилася на нього напівглузливо-напівнедовірливо, злегка похитуючи головою на худій зморшкуватій шиї. Він почав жувати хліб, а вона винесла малюка знову на сонце. Потім повернулася і з цікавістю запитала:

– Чи знаєш які новини?

– Не багато. Знаєш отця Анзельма?

– Ні. Що з ним?

– Він хворий.

– Хворий? Помирає?

– Не знаю. Ноги болять. Не може ходити.

– Має померти?

– Не знаю. Можливо.

– Ну, нехай помирає. Мені треба зварити суп. Допоможи мені наколоти трісок.

Вона дала йому ялинове поліно, добре висушене біля вогнища, і ножа. Він наколов трісочок, скільки їй було потрібно, і дивився, як вона засовувала їх у попіл, нахилившись, метушливо дмухала, доки вони не загорілися. У точному, тільки їй відомому порядку вона складала смерекові й букові поліна, яскраве полум’я спалахнуло на відкритому вогнищі, вона посунула до полум’я великий чорний казан, що висів на закіптюженому ланцюгу під димарем. За її наказом Ґольдмунд приніс води з джерела, зняв сметану з молока в глечику, сидів у задимлених сутінках, дивлячись на гру полум’я і на кістляве зморщене обличчя старої, яке то з’являлося, то зникало в його червоному мерехтінні; він чув, як поруч, за дощаною стіною, рилася у яслах і штовхалася корова. Це йому дуже подобалося. Липа, джерело, палахкотіння вогню під котлом, чмихання й жування корови та її глухі удари об стіну, напівтемна хата зі столом і лавою, порання маленької старої жінки – все це було гарно й хороше, пахло їжею і спокоєм, людьми й теплом, домівкою. Було ще й дві кози, а від старої він дізнався, що ззаду був ще свинарник і що стара була бабусею господаря і прабабусею малюка. Його звали Куно, він час від часу заходив, та хоч і не промовляв жодного слова і поглядав трохи перелякано, більше вже не плакав.

Прийшов господар з дружиною, вони були дуже здивовані, заставши дома чужинця. Селянин почав було лаятися, недовірливо потягнувши юнака за руку до дверей, щоб при денному світлі розгледіти його обличчя; але потім засміявся, поплескав його доброзичливо по плечу і запросив до столу. Вони сіли, і кожен вмочував свій хліб у спільну миску з молоком, доки молока не поменшало і селянин випив його залишки. Ґольдмунд запитав, чи не можна йому залишитися до завтра і переночувати під їхнім дахом. Ні, відповів чоловік, для цього немає місця; але надворі скрізь повно сіна, там він і зможе влягтися.

Селянка тримала малюка на руках, вона не брала участі в розмові; але під час їжі її цікаві очі не відривалися від юного зайди. Його кучері й погляд відразу справили на неї враження, потім вона із задоволенням розглядала і його гарну білу шию, і благородні білі руки, й їх вільні красиві рухи. Це був статечний і шляхетний незнайомець, та ще й такий молодий! Але що її найбільше приваблювало і захоплювало, це його голос, такий таємниче мелодійний, теплий, ніжно-звабливий голос молодого чоловіка, що звучав, як пестощі. Вона б слухала й слухала його! Після обіду господар пішов поратися до хліва; Ґольдмунд вийшов з дому, помив біля джерела руки й, сівши на низьку цямрину, насолоджувався прохолодою і слухав дзюрчання води. Він вагався: тут йому вже нічого було робити, але й шкода було звідсіля йти. Та ось з дому вийшла селянка з відром у руці, вона поставила його під струмінь і наповнила. Напівголосно вона сказала:

– Слухай, якщо сьогодні ввечері ти ще будеш поблизу, я принесу тобі поїсти. Там за довгим ячмінним полем лежить сіно, його тільки завтра приберуть. Ти ще будеш там?

Він подивився на її веснянкувате обличчя, на сильні руки, що відсунули відро, тепло дивилися її світлі великі очі. Він посміхнувся їй і кивнув, і вона пішла з повним відром і зникла в темному отворі дверей. Він сидів вдячний і дуже задоволений, слухаючи, як тече вода. Трохи пізніше він пішов до хати, знайшов господаря, подав руку йому і бабусі й подякував. У хаті пахло вогнем, кіптявою та молоком. Щойно вона була прихистком і домівкою, як знову ставала чужою. Попрощавшись, він вийшов. За хатинами він знайшов каплицю і гарну діброву неподалік, групу старих міцних дубів з короткою травою між ними. Тут, у тіні, він залишився, прогулюючись туди-сюди поміж товстих стовбурів. Дивно, подумав він, виходить з жінками і з любов’ю; їм і справді не потрібні слова. Лиш кілька знадобилося жінці, щоб призначити місце побачення, решту вона сказала без слів. Але як? Очима, так, і певним звучанням трохи охриплого голосу, і ще чимось, може, запахом, ніжним легким випромінюванням шкіри, за яким жінки й чоловіки розпізнають, що жадають одне одного. Це було дивовижно, як вишукана таємна мова, і він так швидко опанував її! Він радів вечорові, був сповнений цікавості, якою ж буде ця велика білява жінка, як вона дивитиметься, якими будуть її звуки, рухи, доторки, цілунки – звичайно, зовсім не такими, як у Лізи. І де вона тепер, Ліза, з її чорним прямим волоссям, смаглявою шкірою, короткими зітханнями? Чи побив її чоловік? Чи вона ще згадує про нього? Або знайшла вже нового коханця, як і він знайшов сьогодні нову жінку? Як стрімко все це відбувалося, скільки всюди щастя на шляху, яким прекрасним і гарячим воно було і яким дивовижно швидкоплинним! Це гріх, це перелюб, зовсім недавно він швидше волів би померти, ніж скоїти такий гріх. І ось він чекає вже на другу жінку, а його совість спокійно мовчить. Тобто спокійною вона, мабуть, не була; але не через перелюб чи хіть його часом мучила совість. Це було щось інше, він не знав його назви. Це було почуття провини, не набуте, а отримане при народженні. Може, це було те, що в теології називається первородним гріхом? Дуже навіть може бути. Так, саме життя має у собі щось на зразок провини – інакше чому така чиста і мудра людина, як Нарцис, намагалася б спокутувати провину, немов злочинець? Або чому він сам, Ґольдмунд, десь глибоко відчував цю провину? Хіба він не щасливий? Хіба