Розколини - Ненсі Х'юстон

— Ні! Відійди, чуєш? Я тебе не хотіла. Більше мене не турбуй.

Утім, у реальному житті вона мені ніколи такого не казала.

З татом я проводив часу більше, ніж з мамою, що досить незвично. Тато прекрасно готував і, на щастя, працював удома, бо був драматургом. Іноді його п’єси ставили, та досі жодна з них не мала справжнього успіху, хоч я і був певний, що рано чи пізно успіх мав прийти, і тоді б його талант нарешті визнали, — бо час підганяв, татові вже мало виповнитися сорок, тоді як мамі було лише двадцять шість. Вона читала лекції про Зло в університетах по всій країні. Зло було досить дивною темою, пояснити яку мені було вкрай складно, — а тим часом матері моїх друзів постійно питали, чим займається моя мама, і я казав, що вона викладає історію та пише дисертацію. У них від цих слів відвалювалась щелепа, хоч я й не знав, що таке докторська, — адже доктором мама не збиралася ставати.

І все ж у нашій родині заробляла саме мама — що також було незвично, — і в результаті ми з татом частенько залишались удвох. Коли мама була у відрядженні, мені її бракувало, звісно, та водночас це було дуже зручно, бо ми з татом робили купу всього того, чого вона б не схвалила, і, згідно з нашим «обітом кумпанів» (за висловом тата), тримали це в таємниці. Приміром, ми приймали душ, коли заманеться, лягали спати, коли хотіли, дивилися телевізор і їли, пили «Кока-Колу», присмачували свої страви кетчупом і навіть глютаматовою сіллю, яку нині заборонили навіть у китайських ресторанах, бо від неї може розвинутися рак.

До моєї кімнати просочилися пахощі сніданку, і хоч це й дивовижний аромат, усе ж він наповнив мене сумом, бо незабаром мав призвести до чергової сварки. Тато готував яєчню з беконом, мама ж вимагала дотримання єврейської заборони на все, що походить від свиней. Особисто вона нічого проти свиней не мала і, до речі, коли була маленькою, то думала, що Сполучені Штати відрядили на Кубу тисячі свиней, що було повною маячнею і з чого тепер вона часто сміялася, і все ж мама воліла, щоб ми дотримувалися правил кошерної кухні, а тато любив вигадувати власні правила.

Тато часто розповідав кумедну історію про злидаря, який щоранку сидів на лавці перед маленькою забігайлівкою, бо, хоч він і не міг дозволити собі поснідати там, обожнював запах смаженого бекону, тож сидів на лавці і вдихав досхочу. Власник забігайлівки це помітив, за кілька днів присутність злидаря стала його дратувати, тому він вийшов із бляшанкою і заявив: «Мусите заплатити за насолоду від мого бекону!» Злидар запхав руку в кишеню, вийняв срібну монетку і кинув її у бляшанку, та одразу забрав і поклав назад до кишені. «Так не годиться платити!» — гукнув розлючений шинкар, але злидар, усміхнувшись, відповів йому: «А мені це здається справедливим: я отримую запах вашого бекону, а ви — дзенькіт моєї монетки!»

Була у тата й інша кумедна історія — про жебрака, який просив біля ресторану Катца на Г’юстон-стріт і мав такий жалюгідний вигляд, що один з багатих огрядних ділків, зглянувшись, кинув п’ятидоларову купюру до капелюха бідахи. А коли за кілька хвилин ділок знову проходив повз ресторан, то не повірив власним очам: жебрак запихався лососем під вершковим соусом.

— Що ви робите?! — забігши до Катца, розлючено гукнув ділок. — Я дав вам п’ять доларів, а ви їх одразу спустили на лосося під вершковим соусом?!

Тоді жебрак підняв на нього очі (тато дуже смішно показував це) і відказав:

— Коли я на мілині, я не можу смакувати лососем, коли в мене заводяться гроші, я також не можу посмакувати лососем, — то коли ж, зрештою, мені смакувати лососем?!

Щоразу, як тато розповідав цей анекдот, ми з ним аж лягали від сміху, та мама не сміялася, і я знаю, що в глибині душі вона була згодна з огрядним ділком: тринькати гроші не можна!

Я вийшов зі своєї кімнати, і виявилося, що вгадав: мама сиділа за столом з виразом обличчя, мов у голема, про якого вона не раз мені розповідала.

— Рендалле, будеш яєчню з беконом? — запитав тато.

— Аякже! — миттю відповів я.

На користь цієї відповіді були два аргументи: по-перше, мій шлунок вмирав від бажання насититися яєчнею, а по-друге, це потішило б тата. На користь іншої відповіді був тільки один аргумент: потішити маму. Не вельми приємне відчуття зранку: щойно прокинувшись, опинитися між двох вогнів.

— Ти перетворюєш нашого сина на порося! — лютувала мама, поки тато наповнював мою тарілку. І я знову згадав Чорну Королеву, яка обернула на порося дитину на руках у Аліси. Хтозна, можливо, мами вряди-годи дивляться на смердючих тваринок, що комашаться в їхніх руках, і думають собі: «Фе, звідки воно взялося?!» Може, і моя мама думала про це, коли я був зовсім малим, і мимоволі я здавався їй вкрай огидним, хтозна?

— Та годі тобі, Седі, — дружнім, веселим тоном мовив тато — так, ніби мама говорила несерйозно (він страшенно не любив сперечатися — жодного разу я не чув, щоб він підвищив голос).

— Ти мився? — запитала у мене мама.

— Так, — збрехав я, бо не хотів, щоб яєчня захолола.

— Ану ходи сюди і покажи руки.

Коли я простягнув мамі руки долонями догори, то відчув, як завмерло серце, — вона могла помітити, що я збрехав і з учорашнього вечора не мив руки, хоч і не розумів, як вони могли забруднитися під час сну. Мама взяла мої руки в свої і перевернула їх долонями вниз.

— Рендалле! Ти знову гриз нігті.

— Седі, дай хлопцеві доїсти сніданок. А нігті відростуть.

— Відростуть?! — мама обурено обернулась до тата, а я тим часом одержав нагоду повернутися на своє місце і проковтнути трошечки їжі. — ВІДРОСТУТЬ?!

— Сексі Седі, давай я підігрію твою каву, — відказав тато, що (перекладаю для вас) мало означати: поганий початок чудового літнього дня на початку липня 1982 року, чи не краще почати з початку, ти так не вважаєш?

Мама погодилася на каву і навіть подякувала татові, бо не хотіла подавати поганий приклад мені.

— Отже, Рендалле, — сказала вона, — розкажи, які у тебе плани на день.

А я тихенько подумав собі: невже вона забула,