Розколини - Ненсі Х'юстон

— Отже, час йому дізнатися, де розташована Німеччина, бо у його венах тече і німецька кров! Рендалле, ти це знав? Тобі відомо, що твоя бабуся Ерра народилась у Німеччині?

— Ні, — зізнався я. — Я думав, вона з Канади.

— Так, вона дійсно виросла в Канаді і ніколи не розповідає про перші роки свого життя, але правда в тому, що вони минули в Німеччині. І для мене дійсно важливо дізнатися стільки, скільки можливо. Знаєш, адже я і заради тебе це роблю... Хіба можна побудувати майбутнє, коли не знаєш минулого? Ти зі мною згоден?

— Седі, заради всього святого! — втрутився тато. — Хлопчикові ж усього шість років!

— Гаразд, — незвично тихим голосом мовила мама. — Просто я... у мене надто багато запитань до цього особливого моменту нашого спільного минулого... А бабуся Ерра не хоче — або не може — дати на них відповіді. Тому... Я мушу сама поїхати до Німеччини.

— Це ти вже казала, — зауважив тато.

— Так, Ароне, знаю, — так само тихо погодилась мама. — Повторюю тільки тому, що найважливішого ви ще не чули... це така надзвичайна новина, що в мене голова обертом іде! Сьогодні я отримала листа від... сестри Ерри! Вона пише, що, коли я приїду до неї у Мюнхен, вона розповість мені все, що знає.

Після цієї заяви запала гнітюча тиша. Я подивився на тата. Він явно був у відчаї, майже не доторкнувся до їжі — а такого ще не бувало.

Через цю розмову всі почувалися не в своїй тарілці. Повертаючись до своєї кімнати — навшпиньки, щоб не привертати уваги, — я чув, як тато каже мамі:

— Ти тільки й думаєш, що про дітей, які страждали сорок років тому, а власного сина не помічаєш... Седі, облиш! Невже ти не можеш забути про це жахіття?

— Не можу, — відказала мама. — Хіба ти не розумієш? Для мене це не якесь абстрактне зло. Це історія моєї матері! Вона й сьогодні не хоче розповідати про своє дитинство в Німеччині. Їй знадобилося п’ятнадцять років, щоб визнати: Янек був викраденою, а не всиновленою дитиною. Двадцять років пішло на те, щоб вона промовила ім’я своєї німецької сестри та назву міста, де вона живе. А я хочу знати більше — невже ти не розумієш?! Хочу знати, ким були мої дідусь і бабуся! Чому їм віддали маленького поляка? Щоб замінити сина, який загинув? Ким вони були? Нацистами? Чи нацисти їх лише пожаліли? Я мушу це знати!

Я зачинив двері і повернувся до війни між машинками і «Леґо».

Батьки мили посуд, а коли настав час спати, тато, щоб хоч якось забути про прикру розмову, сказав, що дасть мені ляпанців. Це означало, що я в піжамі маю лягти на живіт, а він легенько долонею поляскає уздовж усього мого тіла та співатиме. Того дня тато співав пісень, слова яких здавались мені абракадаброю:

Сороа висого є нідечко, гуса ниенько, а ова оередині.

та:

Чи елют єрно, чи ють йоежу, аеж ерно елють і оя шиють.

Спершу здавалося, що це взагалі не слова, та потім тато повторював, співаючи вже повільніше:

Сорока високо в’є гніздечко, гуска — низенько, а сова — посередині.

та:

Чи мелють зерно? Чи шиють одежу? Авжеж, зерно мелють і одяг шиють.

Коли тато знову проспівав ці віршики швидко, я вже все розумів. Мені часто хочеться, щоб дорослі сіли і пояснили мені все чітко й поволі, так як у випадку з піснею.

Як завжди, я реготав від татових ляпанців і молив не зупинятись, аж раптом до моєї кімнати увійшла мама, довелося заспокоюватись і лягати спати. Тоді тато обійняв мене і поцілував у чоло, а мама сіла на ліжко біля мене і розповіла одну з моїх улюблених історій. У моєму віці вона вже вміла читати, а я ще не навчився — це був іще один приклад того, що я був не на висоті, хоч і старався. Того вечора мама переповіла мені історію «Маленького Чорного Самбо»[12] — їй навіть сама книжка не знадобилася, бо вона вже в дитинстві знала її напам’ять. Я теж її майже повністю зафіксував — авжеж, так іншими словами можна сказати «запам’ятав», — тож усі репліки малюка Самбо повторював я.

— О, пане тигре! Будь ласка, не їжте мене! Я вам віддам своє чарівне Червоне пальто!

І так далі, поки тигри не розтавали, перетворюючись на рідке масло, тоді Самбо казав:

— О, солодке маслечко! Я віднесу тебе до Чорної Мамби!

Так звали його матусю. Чорна Мамба смажила млинці, а Самбо з’їдав усі шістдесят дев’ять млинців, бо був украй голодний. Коли історію було завершено, мама обійняла мене і стала колихати, тихо наспівуючи; шкіра на її руках була дуже ніжною, але тримала вона мене міцно.

Вранці, коли вона мала їхати, я прокинувся рано, було лише пів на сьому. Мені подобається вголос повідомляти час — минулоріч я навчився цього у садочку. В тата є відповідний жарт: «Чому малий дурник викинув будильник у вікно? — Бо хотів на власні очі бачити, як час летить». Жарт непоганий, але мене насправді турбувало те, як летів час. Мама казала, що чим старшим стаєш, тим швидше стікає час, і я боявся, що коли не покваплюсь, усе життя блис­кавкою пролетить перед моїми очима і я прокинуся вже у труні; все буде скінчено ще до того, як я встигну збагнути цінність прожитих років. Я розумів, що мерці не усвідомлюють того факту, що лежать під землею в труні, і все ж страшно було думати, що їх поклали туди — приміром, як дідуся; ми їздили на його похорон на Лонґ-Айленд. Мені здавалося нестерпним, що тато мого тата дійсно лежить у коробці і всім це здається нормальним. Гробокопи поставили труну на міцні линви, обмотали линви навколо себе, зафіксували труну над ямою і спустили її до самого дна, після чого розв’язали вузли і прибрали линви. Іншими словами, їх аж ніяк не турбувало те, що вони залишили в ямі людину, — а от зберегти линви було важливо! Зрозуміло, вони звикли до цієї роботи, ці прості дії вони виконували щодня, для них це була рутина, але для мене людина, яку вони поклали під землю, була моїм єдиним дідусем (адже мама свого тата ніколи не знала), і я вже не міг ні бачити його, ні говорити з ним, — саме тоді я збагнув істинне значення слова