Розколини - Ненсі Х'юстон
Я зиркнув на годинник і побачив, що, поки я міркував про смерть, минуло аж три хвилини.
Коли дідусь помер, бабусі довелося продати будинок на Лонґ-Айленді. Той дім був одним із з моїх найулюбленіших місць на планеті — там було повно закутків, шаф, буфетів, але бабуся сказала, що не зможе давати раду всьому цьому сама, тож переїхала до великого будинку, де мешкали інші старенькі. Тепер не було місця, де я міг би зустрічатися з кузенами і гратись у хованки у великому будинку на Мангеттені, як раніше. Якось я сховався у підвалі у величезній коробці, і коли кузени спустилися, я чув, як вони гукали: «Рендалле! Рендалле!», — однак сховок був таким вдалим, що вони мене не знайшли і зрештою відмовилися від пошуків та пішли грати у фрісбі в садку, цілковито про мене забувши. Увесь той час я сидів у коробці й чекав, чекав, а коли вийшов, то геть замерз, усе тіло боліло, однак кузени, побачивши мене, навіть не поцікавились: «Де ти був? Ми ж тебе всюди шукали!» Мене прикро вразило те, що мене їм не бракувало, і я подумав, що смерть — це щось дуже схоже: життя спокійно минає без твоєї участі.
Була сьома, і я почув будильник у спальні батьків, тож я міг увійти до них, і мені справді хотілося цього — рідкісний виняток. Я проліз, розпластавшись на підлозі, наче змія, і хутко притулився до спинки ліжка, де вони не могли мене бачити. Ковдра сповзла, їх укривало лише тонке простирадло, і їхні ноги стирчали з-під нього. Татові ступні були величезні і трохи брудні, бо він любив ходити помешканням босоніж, та найбільше мене вразила товста жовта шкіра на його п’ятках — на доторк вона нагадувала деревину. Мамині ноги були значно чистіші, проте під великими пальцями у неї були потворні гулі. Зазвичай я вважав ноги дорослих бридкими — це була одна з причин, чому я не квапився дорослішати: мені не подобалась думка про те, що з кожним прожитим роком мої ноги ставатимуть усе потворнішими.
Своїм маленьким нігтем я полоскотав товсту жовту шкіру на татовій лівій п’ятці — так легко, що тато нічого не відчув. Тоді я поволі посунувся в бік гомілки — і він нарешті відреагував! Та оскільки тато досі не здогадувався про мою присутність, він, певно, вирішив, що на гомілку сіла муха, тому трусонув ногою, аби її зігнати. Тоді я полоскотав уже сильніше, і тато підскочив і заволав.
— Агов! — збентежилась мама. — Що за штуки?!
Підводячись, тато зірвав простирадло з мами, і, коли вона мене помітила, її груди були оголені і важко звисали; мама різко відвернулась і схопила нічну сорочку.
Коли я був зовсім маленький, то нерідко приймав ванну разом з мамою, і тоді вона не ховала свої груди — навпаки, я міг гратися з ними; та кілька місяців тому вона вирішила заборонити мені це, тепер бачити їх мав право лиш тато, звісно, крім самої мами. (Цікаво, — подумав я, — чи настане день, коли я стану справді дорослим і зможу їх бачити, і як вона вирішить, коли саме це буде...) Жіночі груди — дивна штука: на початку життя ми постійно занурюємось у них носом, потім потроху нас від них відлучають, нарешті взагалі забороняють їх бачити. Однак у телевізорі та в кіно жінки демонструють свої груди всім — крім сосків, так, ніби соски приховують якусь страшну таємницю, хоча насправді це не так, зазвичай у них навіть молока немає. Щодо того, що в жінок між ногами, то мама, приймаючи зі мною ванну, завжди була у трусиках, тож цю частину жіночого тіла я ще не бачив, якщо не враховувувати статуї в парках — у них там взагалі нічого немає; я поцікавився в тата, а він відповів, що, навпаки, це найцікавіша частина жіночого тіла, просто не така випнута вперед, як у нас.
Мама пішла на кухню робити каву, а ми з татом — до ванної кімнати, дзюрити разом. Ми стояли поруч перед унітазом, і наші дві вигнуті жовті цівки поєднувались і змішувались у світлій воді, було цікаво спостерігати за тим, як спершу окремо закручувались жовта і прозора рідини, та вже за кілька секунд усе ставало однакового кольору, світло-жовтого. Я потрапляв точно в унітаз, хоча коли був маленький, майже щоразу залишав на підлозі кілька крапель сечі, і мама примушувала витирати їх губкою, а потім мити губку під краном; і мене нудило від самої думки, що я руками торкався власної сечі.
Мамин рейс був аж о сьомій вечора, та я знав, що весь день буде розфарбований думками про її відліт. Смакуючи кавою, вона торочила про валізи, паспорти, візи і мапи, і я розумів, що мені місця там немає.
— Ароне, хіба не дивовижа? Менше ніж за добу я буду в Німеччині! Здуріти можна! Добре, що там у нас? Список! Ось що мені треба — список! Рендалле, запам’ятай: щоразу, коли зашиваєшся від нагальних справ — складай список. Тоді можна подивитися в очі своїм потребам і занотувати їх на папірці у порядку значущості. Починати треба з найнагальнішої справи, тієї, яку хочеться виконувати найменше. Це називається брати бика за роги.
— Мені ця стадія ніколи не вдавалася, — зауважив тато, — бо бик щоразу прохромлював мене рогами, а натовп підхоплювався з криками радості, і я лежав на арені, стікаючи кров’ю...
— Ароне!
— Якщо серйозно, Рене, то твоя мама має рацію. Ніколи не роби сьогодні те, що можна перенести на завтра.
— Таж навпаки! — засміявся я. — Ніколи не перенось на завтра...
— Справді? Ну вибач... Завжди помиляюся з цим прислів’ям, хтозна-чому... То який бик у тебе сьогодні, Седі?
— Га?
— Ну, що ти братимеш за роги сьогодні?
— Складатиму валізи. Ось мій пріоритет на сьогодні — багаж!
Поки тато мив посуд після сніданку, мама пішла до спальні, розкрила велику шафу, стала виймати одяг і складати його на ліжко — так вона думала. Ми чули, як вона розмовляла сама з собою:
— Так, подивимось... оце мені тисне у талії... а цей светр не пасує до цих брюк... скільки мені треба спідниць — дві чи три... чи можна в Німеччині придбати колготи...
Саме по собі це не було б дивно, якби посеред її міркувань час від часу не лунав інший тон: «Дурепо, нащо ти це взагалі купила?», або «То хто винен, по-твоєму, га?», або «Що, боїшся стати на ваги?», або «Скільки ще кумекати будеш?». Тато не витримав
