Розколини - Ненсі Х'юстон
— А де великий годинник? — раптом запитала Ей.Дж.М. — Отам, у кутку... висів такий гарний годинник...
Знову запала тиша. Цього разу ми з мамою перезирнулися, бо ця тиша була справді дивною.
— А ти не пам’ятаєш? — здивовано мовила Ґрета. — Його ж дідусь розбив...
— Невже? Розбив? Ні, не пам’ятаю...
— Дивно, як ти могла... це ж було того дня, як... він усе побив, усе!.. Невже справді не пам’ятаєш?
— Ні, мені дуже шкода. Звідтоді я прожила чимало інших життів. І спогади про те життя... щонайменше уривчасті... Не забувай, що я молодша за тебе. Тобі тоді було... скільки? Років десять? Тоді, наприкінці війни... А мені було лише шість з половиною. Істотна різниця.
— Так, це правда, — кивнула Ґрета.
Вона відсунула свою тарілку і з очевидним зусиллям підвелася.
— Тессо, — сказала Ґрета мамі, — вам не буде складно зварити для ваших рідних кави? Я мушу трохи полежати.
І вона похитнулася. Зробила кілька кроків — і знову похитнулася. Ми не знали, що робити. Седі не могла їй допомогти, а для нас Ґрета була незнайомкою, ми не наважувалися торкатися її тіла. Тоді підвелася Ерра.
— Ґрето, давай допоможу, — запропонувала вона. І дві старенькі залишили вітальню, похитуючись разом.
— Яка чудова порцеляна! — скрикнула мама, виймаючи з кухонного буфета оздоблені квітками чашечки з блюдечками.
— Правда ж, вони неймовірні? Такі крихкі! — сказала Седі. — Це дрезденська порцеляна.
Розмова тривала далі в такому ж дусі — не знаю, як вдається жінкам весь час джерґотіти й пискотіти і не з’їжджати з котушок («Правда ж, мило? О, як вишукано!»), — та оскільки я не був зобов’язаний лишатися за столом на каву, то й подався в коридор у пошуках вбиральні, щоб на самоті проаналізувати свої думки.
Какавеля вийшла бездоганна, формою — як ракета, чітко сформована, але не тверда. Поки вона виходила, я повторював: «Як же мені бракує інтернету! Як же мені бракує Ґуґлу!» Я міг закластися, що в цій забутій Богом норі ніхто ніколи не чув про інтернет.
Я побрів назад до вітальні. Обережно ступаючи ногами в шкарпетках товстим заквітчаним килимом коридору, я зиркнув на свій електронний годинник і побачив, що вже пів на четверту. Чудово! Мама казала, що повертатись ми будемо о четвертій, тож уже за півгодини я міг починати смикати її за рукав і вдавати обурення: «Ти ж казала... Ти ж обіцяла...»
І саме тієї миті, коли я уявляв, як це кажу, я почув, як Ей.Дж.М. невдоволеним тоном вимовляє ті самі слова:
— Ти ж казала! Ти ж обіцяла!
Ґрета їй щось відповіла німецькою.
Двері до кімнати були трішки відтулені. Коли я зазирнув, щоб дізнатися, що ж відбувається, то власним очам не повірив: двоє стареньких сварилися через ляльку! Ей.Дж.М. стискала її в руках — це була негарна лялька у жахливій сукні з червоного оксамиту, — і лють аж вихлюпувалася з її обличчя.
— Вона моя! — шипіла Ерра. — Вона завжди була моєю! Та навіть якщо забути про це... хай би навіть вона не була моєю... Ґрето, ти ж мені її обіцяла!
Ґрета знову щось відповіла німецькою. Вона здавалася виснаженою. Підійшла до ліжка і просто на нього впала — так важко, що зарипіли пружини. Потім Ґрета зітхнула — і вже не рухалася.
Стискаючи ляльку в руках, Ей.Дж.М. підійшла до ліжка. Вона довго стояла і дивилась на свою сестру — на жаль, стояла вона спиною до мене, і я не міг знати, який вираз був на її обличчі.
II. Рендалл, 1982
Тієї весни я вперше збагнув, якої форми рік. Коли на вітті дерев почали вигулькувати листочки, у пам’яті зринув яскравий спогад: минулої осені вони з’являлися так само, і я з подивом подумав: «То он він який, виявляється, рік!»
Кожен сезон має власні, тільки йому притаманні ігри, які допомагають забутися. Весною це кулі — їх можна катати, як тільки висохне бруківка. Від сильних щиглів мертвіє ніготь на великому пальці. Кулі стикаються з легким сухим стуком. З іншими дітьми з нашого будинку ми іноді грали в квача. Ходили в дитсадок і залазили на клітку з курми. Я звисав униз головою, зачепившись коліньми. Хапався руками за паралельні ґрати, просовував одну руку за іншу — тепер у мене виходило доробити цю вправу до кінця, мої руки стали достатньо сильними, вони не зраджували мене, як минулого року, коли на півшляху я раптом ослаб, мусив відмовитися від задуму і впасти на землю. Влітку ми з татом грали в бейсбол у Центральному парку. Я кидав м’яч знову і знову, аж боліло плече, — а тато ловив. Зрідка. Оскільки мій тато далеко не спортсмен, то м’яч частенько пролітав повз нього, а коли тато схиблював, то не біг щодуху підбирати м’яч, як це робить більшість татусів, — він шукав його неспішно, тож я трохи нудився, однак було добре, що розважався тато. Потім він кидав м’яч, а я ловив, рукавичка була для мене завелика, та на початок шкільного року мені обіцяли купити нову, мого розміру. Щойно м’яч бився об велику шкіряну долоню, я хутко стискав пухкі пальці — і готово, м’яч було спіймано, я кричав: «Вибув!» Коли я втомлювався, ми йшли на лавки, я хапався за решітку й тягнувся вгору, щоб подивитись, як дорослі грають у справжній бейсбол з твердим м’ячем. Я мусив лишатися за загорожею, бо мама боялася, що м’яч влучить у мене і виб’є зуби, — дивно було такого боятися, та я все розумів: передні молочні зуби я уже втратив, тож ці були останніми, і якби я втратив ще й їх, сталось би непоправне лихо.
Осінь — це хмаровиська мертвого листя, схожі на великі подушки, у яких можна гасати й качатися.
Зима — це битися в сніжки та відчувати різкий крижаний біль, коли сніжка втрапляє у нижню частину шиї і вода затікає по спині під одяг. Стрибати на інших, терти їм обличчя снігом, борюкатись, кидатись одне на одного, штовхатись, поки подих не заб’є. Ліпити сніговиків. Ховати когось під снігом — чи давати поховати себе. Кататися на санчатах у Катскільських горах[10]. Чути порипування санчат, коли швидкість збільшується і вітер свистить тобі у вуха, а коли з’їжджаєш на заледенілу долину, санчата трусяться і здається, що от зараз уже точно буде боляче, та, на щастя, вони влітають у замет, різко зупиняються, і збиті докупи тіла втискаються одне в одне. З радісним полегшенням усі встають, похитуючись, жартують і сміються.
Ігри я любив понад
