Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

Нарешті, ось він — день прибуття гостей! Напередодні я вирішила трохи привести себе до ладу. Вирушила до дорогої перукарні, щоб зробити зачіску не гірше, ніж у Вероніки. Пояснила, що до мене завітають друзі зі Штатів, і мені треба виглядати, як леді. Утім, витівка моя провалилася. Чи то майстер-перукар незугарна була, чи в її розумінні «леді» мала виглядати саме так (а може, позаздрила?), але що вона зробила з моєю головою! Підстригла так, що я стала схожа на хлопча-тінейджера!

В аеропорту зустрічали гостей без мене. Оксана приїхала з чотирнадцятилітньою донькою. Вона видивлялася свого майбутнього френда — Кена. А я залишилася готувати святкову вечерю для дорогих гостей.

Нарешті в двері подзвонили. Я відчинила й обімліла. На порозі стояли гості. Попереду височів стрункий, досить вродливий чоловік. Прямий шляхетний ніс, великі блакитні очі дивилися на мене… відсторонено й холодно. Дуже холодно.

Другий був простіший — середнього зросту, кремезний. Пасма рідкого волосся звисали на шию. Але очі — карі й щирі. На обличчі — приязна усмішка. В обох на головах — бейсболки з якимсь словом — «Peterbilt».

Цікаво, хто з них Майк? Може, отой, каро­окий?

— Please, come in, — промовила я завчено.

— Поліно, знайомся, це — Майк, — представила мені чоловіка з холодними очима Вероніка.

— Hello, Mike. My name is Polina (Привіт, Майк. Мене звуть Поліна), — нашкребла я трохи із вивченого.

— I’m Ken. Hi! It is so nice to meet you (Я — Кен. Дуже приємно познайомитися).

Кен продовжував торохтіти, не усвідомлю­ючи, що, крім Вероніки і його друга Майка, ніхто нічого не второпав.

Мені стало незатишно. Подумайте самі, ось — Оксана, молода, яскрава білявка з довгим шовковистим волоссям, червоні губи, як у Мерилін Монро. А який же американець не обожнює Мерилін? В мене, може, є якісь шанси сподобатися веселому Кенові, але цьому високому красеню-Майку — навряд. Щоправда, він мав велику лисину, але це зовсім його не псувало. Для чоловіка важливіше, що у нього в голові, ніж те, що на ній.

Я не могла впоратися зі своїми почуттями. З одного боку — чи не все’дно? Одружуватися я ні з ким не збираюся. А з іншого — хочеться все-таки, щоб він закохався. Навіщо? А вам потрібна логіка в жіночих почуттях? Я сиділа, як мишка, спостерігаючи за всіма.

Натомість Оксана та її донька поводилися вільно й розкуто, як у себе вдома. Розкішна Вероніка щебетала з гостями, пишаючись своїм знанням англійської. Оксана наминала червону ікру (правда, це вони принесли її з собою). Вона їла її ложкою, вигрібаючи прямо з баночки, і раптом пошкребла по денцю.

— Ой, а тут нічого не лишилося… Але ж ви все’дно не хочете… — чомусь вирішила вона за всіх.

Чоловіки виглядали досить втомленими. Вже було пізно, й Вероніка, Кен та Оксана з донькою заспішили збиратися. А мене залишили наодинці з незнайомцем із далекої незрозумілої Америки… Мені стало незатишно. Поклавши його спати на своєму дивані, собі послала на тапчані. На щастя, гість заснув одразу ж, тільки-но його голова торкнулася подушки.

Перемивши посуд, я ще довго сиділа на кухні і думала: навіщо мені все це? Ну, не можеш ти, люба, без пригод. Як завжди, створюєш собі проблеми… А далі що? Але, мабуть, такою вже мене сотворив Господь… Якось воно буде…

Ранок був клопітний: Майк прокинувся десь о п’ятій, а я щойно задрімала. Це й не дивно: різниця між часовими поясами Аляски й України — 11 годин, тобто коли в нас ніч, у них день. І навпаки. Почувалася геть розбитою. Підозрюю, що мій гість теж. Утім, намагаючись лишатися гостинною, почала пригощати кавою й щойно посмаженими сирниками. Дивно, Майк був від них у захваті. А може, не все ще втрачено? Недарма ж кажуть: шлях до серця чоловіка пролягає через його шлунок. Цікаво, а що вони їдять там, у своїй Америці?

Виявилося, що гість зазвичай п’є слабеньку каву, проте літрами. Ні-ні, я не обмовилася! Протягом першої половини дня він випиває… півтора-два літри цього напою! Тоді я виділила йому спеціальну каструлю — нехай сам собі варить яку хоче. Він був вдячний за мою кмітливість — так мені здалося, ми ж бо спілкувалися жестами. Оце хтось би подивився, напевно, реготав би! Чистісінький «Асісяй», як у клоуна Полуніна!

Утім, дуже корисною виявилася «Книжка виразів», яку Майк прихопив із собою. Така книжка — дуже хороша підмога. Взагалі, було помітно, що він готувався до поїздки. Прочитав в Інтернеті все, що зміг знайти про Україну. Це трохи покращило мою думку про американського гостя.

Вероніка зателефонувала лише по обіді. Ми вже погуляли в парку, навідалися до магазину. Я якимось «шостим відчуттям» здогадувалася й «показувала» відповіді на його нехитрі запитання, і ми залишилися цілком задоволені одне одним. Вероніка збиралася до Києва і залишила нас «напризволяще». Спочатку я запанікувала. Господи, чим зайняти гостя? Куди повести? Що показувати? Чим годувати? Але Майк був терплячий та доброзичливий, і ми обидвоє провели три цікавих дні у «бесідах» за допомогою словника та розмовника. Гуляли містом. Я була вдячна Майкові, що він не намагався залицятися до мене. Навпаки, був ввічливим, уважним і чуйним.

Попереду була екскурсія до Києва. А між нами вже встановилися цілком дружні стосунки. Відчула: мені подобався цей незнайомий чоловік. Але скільки ще хотілось дізнатися! Як вони там живуть у своїй Америці? Отож я вирішила: почну вчити англійську, треба ж листуватися. Або (таке ж можливо?) поїду до США й нарешті подивлюся, як вони там живуть…

Київ… Гарне зелене місто, в якому майже про кожен квартал можна розповісти щось цікаве. Ось узвіз на Подолі, будинок, де жив знаменитий Михайло Булгаков. Ось Володимирський собор, який розписували всесвітньо відомі художники — Врубель і Васнецов. Софійський собор, Андріївський, Михайлівський… Києво-Печерська Лавра і Музей Великої Вітчизняної війни. Усе це справило на мене неабияке враження, а Майк був просто у захваті!

Яке прекрасне місто, які історичні та культурні пам’ятки! Я ж відчувала гордість за свою Україну і вдячність цьому чоловікові з-за океану за те, що він так шанобливо і захоплено ставиться до нашої історії та культури.

Там же в Києві я познайомила свого американського гостя з сином. І була приємно здивована, як швидко чоловіки заприязнилися.

У Оксани з Кеном чомусь не заладналося. То вона повсякчас натякала йому, що їй треба щось купити, а він, недотепа, її ніяк не розумів. Звісно, Оксана злилася, а Кен губився у здогадках.

Одного дня ми з Майком запросили їх на вечерю — до себе додому. Майк вирішив приготувати вечерю власноруч і потішити нас запеченими свинячими реберцями з соусом й печеною картоплею. Вечеря