Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс
Так і зробили.
Для оформлення документів зібралося все сімейство, як моє, так і покупців. Мій «колишній» в останнє спробував переконати Вовчика віддати йому свою частку грошей за продане.
— Ні, тату, — заперечив вісімнадцятирічний хлопець, який останнім часом сильно подорослішав. — Ми з тобою чоловіки. Значить, сильніші. А мама — жінка. Я не можу, вибачай.
— Мамо, — звернувся згодом до мене син. — Якщо я віддам тобі свою частку грошей, ти зможеш купити собі квартиру і потім оплачувати її?
— Гадаю, зможу, але це буде й твоя квартира.
— Та ні, запиши її на себе. Одна людина менше сплачуватиме за комуналку.
— Спасибі, синку… — тільки й змогла прошепотіти, бо горло здавили сльози. — Дякую, але знай, що це й твоя квартира теж…
Здивував мене мій хлопчик: розпорядився хазяйновито, практично. Диви, як подорослішав…
Коли їхав вступати до свого військового інституту, йому ще не було й сімнадцяти. Ми з Олексієм випровадили його на поїзд, і коли він мав уже сідати, Вовчик сказав мені:
— Іспити з 20 по 28 серпня. Якщо приїду раніше — ні про що не питай. Значить, не вступив… Домовились?
Я знала: він не любить програвати. Мені було так тоскно… Шкода, що я не можу поїхати з ним. Такий молодий, їде з дому без підтримки… Сумно, та в мене не було більше грошей. Він поїхав би поступати туди, куди мріяв — до медичного. А туди без грошей — зась.
Як же йому, мабуть, тривожно! І яка без нього сумота! Повернулася додому і завила. Як собака, що втратила цуценя. Уголос… Від розпачу…
І тут немов теплий і ніжний подих торкнувся мене. Щось наче шепнуло на вухо: «Не плач, усе буде добре». Огорнуло плечі, погладило по голові…
«Це ти, янголе? Дякую…»
Мені навіть захотілося посміхнутися й повірити, що так і буде. Я повірила. Не могла не повірити.
Щоранку йшла на роботу, а коли поверталася, то серце калатало, як скажене. Відчинені двері чи зачинені? Ох, закрито… Отже, він іще там. Вступає… Є надія. Є шанс. Молюся. Намагаюся бути сильною. Ох, як же важко…
Ні, треба щось робити. Варити їсти. Прибирати. Чи полоти город. Правда, там нема що прополювати. Ну, тоді телевізор. Книжку читати зрештою. Все, що завгодно, тільки б не думати. Не переживати. Молюся: «Прости мене, Господи. Допоможи, янголе». І знову легкий, теплий, м’який дотик: «Усе буде добре…»
Цієї суботи я була впевнена, що в мого сина все пройде, як слід. До закінчення іспитів — чотири дні. «Його приймуть, обов’язково… — твердила я, — все буде гаразд…» Але, виходячи вранці з дому, я наткнулась… на сина, який саме заходив на подвір’я. На плечах у нього висіла сумка, з якою він поїхав. «Ну, все. Провалився», — тільки й подумала я з глибокою жалістю до нього. У голові зашуміло…
Отямившись, побачила перелякане, але водночас і щасливе обличчя мого синочка.
— Мам, ну чого ти? У мене все гаразд! Я вступив. Не хвилюйся, все добре, — він посміхнувся.
«Усе добре… все добре…» — крутилося в моїй голові…
— Але ж як… Ти ж на чотири дні раніше?.. — промимрила я.
— Та я, мам, екстерном іспити склав! Мене прийняли. І дозволили з’їздити додому. Але треба ще здати гроші на ремонт кімнати в гуртожитку…
…Це було лише рік тому, а сьогодні він, такий дорослий, уже розпоряджається своїми грошима і правами на житло. Турботливий… І я відчуваю себе пригніченою, що не можу нині відмовлятись від його пропозиції.
— Синку, я куплю квартиру і буду її оплачувати, але знай, що це буде і твій дім. І ти приїжджай, коли зможеш… Нехай тобі Бог помагає, люба дитино… — сказала я й розплакалася.
Незабаром трапилася добра нагода, і я придбала однокімнатну квартирку на третьому поверсі. Випадковість?
3
Отак я почала облаштовувати своє гніздечко. Щоденні клопоти забирали багато часу. Однак я повсякчас обмірковувала, чи все роблю правильно? Чи добре засвоїла життєві уроки?
Спливло кілька років. Я працювала як затята. Тож і бізнес мій перукарський, і добробут потихеньку зростали.
Вовчик уже одружився з дівчиною, яку знав змалку, і вони готувалися подарувати мені онука! Яке щастя! Невістку свою я щиро любила. З її батьками ми жили в одному будинку, отож ми здавна спостерігали, як росли наші дітки, а потім полюбилися.
Насолоджуючись «вільним життям», я й не думала про своє заміжжя. Але в жовтні сталася одна подія. Лише згодом я зрозуміла, що вона була доленосною…
Надворі мрячило. Холодна вільгість просочувала одяг, і здавалося, що вже промокла до рубця. Я дріботіла вулицею, оминаючи калюжі. Мене чекала клієнтка-наречена. Ех, оце б сидіти в своїй затишній квартирі… Що поробиш — мусиш…
— Поліно! — раптом почулося ззаду.
Озирнувшись, побачила ошатно вдягнену жіночку. Щось знайоме… Вероніка? Місто Ч., де ми всі жили, невелике, майже всі знають одне одного особисто або через спільних знайомих. З Веронікою мене зазнайомила подруга Женя — та, що колись дала мені почитати книгу Михайла Веллера. Із Женею ми спілкувалися й досі.
Ми привіталися.
Вероніка посміхнулася.
— А я саме йду до Жені… А ти як?
«Цікаво, вона справді хоче знати, як мої справи, чи запитала для годиться?» — подумалось мені.
— Щось вигляд у тебе… Замордований якийсь…
Ох уже ця Вероніка!.. Але вона завжди була безцеремонною… Я трохи знітилася. Натомість Вероніка виглядала чудово. Дорогий шкіряний плащ глибокого винного кольору. Чобітки в тон плаща і бездоганна зачіска. Я почувалася незатишно у своїй поношеній куртці з болоньї, розтоптаних чобітках-«гівнодавах» і з розпатланим мокрим волоссям. Ну й нехай… Ми потеревенили про те, про се.
І я раптом згадала картинку з моєї далекої юності, Умань та Людмилу, мою подругу… Саме ту, першу красуню з-поміж дівчат, на яку колись так хотілося бути схожою. А ще — старого дивака,
