Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

На нашу долю випали дев’яності роки… Вони позначилися для всіх після розваленого Союзу повальнім тяганням величезних картатих сумок і валіз із Туреччини або з Одеси. Наталка моталася до Одеси, на Туреччину грошей не було. Потім усе це збувала на базарі. Треба було заплатити й за місце, й за «охорону» жевжикам, які ніякого відношення ні до місця, ні до охорони не мали. Загалом, залишалися копійки. Але навіть із цих нужденних копійок їй вдавалося зібрати якусь грошину, що їй чоловік радо знаходив застосування. І вона, добра душа, все йому віддавала.

Хлопці підросли. Вчитися їм не хотілося, пішли шукати роботу. На пристойну без освіти не брали, тож Наталя тягла за всіх. Отак і жили. Але вона не засмучувалась і попри всі свої проб­леми ще й мені примудрялася допомагати.

Усе це промайнуло в моїй голові, поки ми нарізали сир і ковбасу.

Бідолашна ти моя, добра і щира подруго! Як же я вдячна, що ти в мене є, не забула, прийшла…

І я, змучена безробіттям і безгрошів’ям, проблемами зі здоров’ям і постійною тяганиною з сусідами, які й дотепер відгризали шматки від мого городу (все їм було мало!), все’дно відчувала себе щасливою. Адже до мене повернувся мій янгол. Зі мною — подруга. Синок навчається. І хоч важко дитині там, але ж — під наглядом. Отже, все в нас буде добре. І навіть день народження — чого ще треба? З гостями й тостами. І що з того, що гостя лише одна? Зате бажана. А тостів можна виголосити скільки хоч!

— Ну, що, Полінко? Давай! За твій день народження! За твою «квадратну» дату! — підняла чарку з самогоном Наталя.

— Спасибі, подруго, давай!

— А тепер — за здоров’ячко…

— …аби не хворіли.

— Третю — за любов…

Ми чаркувалися й пригощалися. Тоді танцювали… на столі. Дуріли, як замолоду. Коли перейшли до чаю, Наталка раптом засмутилася. В очах — сльози.

— Ти чого, Наталочко?

— Мені тебе-е-е-е шкода, — схлипнула вона. — Начебто ж не остання і досі гарна яка… А скільком ти допомага-а-ала! Де ж вони всі тепе-е-ер?! І цей тві-і-ій «гра-а-ак» міг би хоч зателефонува-а-ти, — тягла вона сумну пісню.

— Ох, Наталочко моя люба, хай їм грець! Уяви собі нас — таких гарних — років десь так через п’ять… Ти заробиш отакенну купу грошей! — засміялася я й підвела очі до неба…

— А в тебе перукарський бізнес піде знаєш як? — теж мрійливо підхопила подруга.

— Тебе підвищать на роботі, — продовжувала я. — Будеш старшою у себе у відділенні… ні, у всій лікарні!..

— Ну, це ти вже загнула, Полінко! У лікарні? Щоб бути старшою, в нас блат потрібен, — засміялася подруга.

— Ні, коли мрієш, просити треба завжди більше, щоб хоч щось здійснилося… — заперечила я.

— Ну, тоді ти будинок продаси і квартиру собі класну трикімнатну придбаєш! Ні, краще — будинок! Розкішний, на два поверхи…

— А Борис твій пити кине, візьметься за розум…

— А ти одружишся з гарним і багатим чоловіком…

«Та-а-ак, «Остапа понесло», — промайнуло у мене в голові… — Далося ж їй це заміжжя!»

— Ой, Наталко, ну звідки в нас багатий, та ще й гарний, знайдеться? — Я розсміялася.

— Ну, не з нашим, так… Ти чого фиркаєш? Із французом чи з американцем одружишся, — завершила переможно подруга.

— Ха-ха-ха! Ну де той француз? Який американець? Звідки вони в нас візьмуться? Тут вони не водяться. Вони у Франції та Америці десь. А якщо й знайду, то їм треба не таку немічну шкапину, як я. Їм молоденьких подавай, топ-моделей. А ось ти, як розбагатієш, купиш… машину! Хочеш машину?

— Хочу. Тоді торби тягати на горбі не треба буде, — зітхнула Наталя.

— А яку ти машину хочеш?

— «Ладу». Її ремонтувати дешевше.

— А я «Хонду» хотіла б. Або «Мазду»…

— Та-а-ак, губа в тебе — не з лопуцька, Полінко.

— Уже й помріяти не можна… безкоштовно ж, — пирснула я.

— Тоді за це й вип’ємо. Щоби мрії здійснилися!

— Еге, шукай дурних… Звісно, як рак свисне.

Але випити — випили.

— Уявляєш: візьмемо своїх хлопців — і гайда на море! До Ялти. Або навіть до Сочі!

У нашому тодішньому бутті Ялта чи Сочі дорівнювалися Венері або Марсу. Дуже далеко й недосяжно. Утім, як і все те, про що ми теревенили.

— Купимо розкішні сукні… — підтримала тему Наталка.

— Прогулюватимемося алеями в капелюшках з отакенними полями… Купатимемося в морі досхочу, а тоді валятимемося на гальці…

— …А ще — коктейльчики у гарних скляночках увечері подаватимуть…

— І підходить до нас такий американець: «Хау ду ю ду?», а неподалік його «Кадилак» стоїть…

— Ага… білий… перламутровий… Ох, Наталко, ну й занесло ж тебе! — засміялася я щиро, — давай-но повертатися на нашу грішну землю. Ну, ще по одній — «на коня», як-то кажуть — і спати.

— «На вгороді верба ря-а-сна, там стояла дівка кра-а-сна… Вона красна, ще й вродли-и-ва, її доля нещасли-и-ва», — виводили ми на повен голос під настрій.

Дивно, але нам сиділось дуже затишно. Вранці Наталка поїхала на роботу, а я почала думати: оце б утілити в життя задумане… Ну, якщо не все, то хоча б найнеобхідніше — продати будинок, виплатити нарешті Олексієві його частку, а на свою купити собі якесь житло.

Рішення, як завжди, прийшло несподівано і прямо до порога. Молода пара шукала недороге житло в селі для себе і двох дітей. У них не було відразу всієї суми, отож їм сподобалася моя пропозиція: вони мені дають завдаток. Із цих грошей я виплачую свої борги, а коли вони розрахуються повністю, — оформимо документи.