Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Мені не страшно, Нікі. Але я тут почуваю себе якось дивно.
— Я теж, — сказав Нік. — Завжди.
— Я ще ніколи не бувала в такому лісі.
— Це все незайманий бір.
— Ми довго будемо по ньому йти?
— Довгенько.
— Я боялася б, якби йшла сама.
— Я себе почуваю тут якось дивно. Але мені не страшно.
— Я це перша сказала.
— Знаю. Можливо, ми говоримо так тому, що нам страшно.
— Ні. Мені не страшно, бо я з тобою. Проте я знаю, що сама боялася б. Ти був тут з кимось іншим?
— Ні, тільки сам.
— І ти не боявся?
— Ні. Але я завжди почуваю себе тут якось дивно, так як мав би почувати себе в церкві.
— Нікі, а там, де ми будемо жити, не так велично, як тут, ні?
— Ні. Не бійся. Там веселіше. Але тут тобі повинно сподобатись. Саме такими були ліси в прадавні часи. Це, мабуть, останній незайманий край із тих, що лишились. Ніхто ніколи сюди не доходить.
— Я люблю прадавні часи. Та мені б не хотілось, щоб усе було таке величне.
— А воно й не було таке величне. Тільки ялицеві ліси.
— Тут так гарно йти. Я гадала, що гарно тільки за нашим будинком. Але тут краще. Нікі, ти віриш у бога? Можеш не відповідати, якщо не хочеш.
— Я не знаю.
— Гаразд. Можеш не казати. Але ти не будеш проти, коли я ввечері читатиму молитви?
— Ні. Я навіть нагадаю тобі, якщо ти забудеш.
— Дякую. Бо, знаєш, у такому лісі я згадую про бога.
— Ось чому собори будують такими величними, як цей ліс.
— Ти ніколи не бачив собору, правда?
— Не бачив. Але я читав про них і можу собі уявити. Найкращий із них — те, що нас зараз оточує.
— Як ти гадаєш, ми коли-небудь зможемо поїхати до Європи й побачити собор?
— Ну звичайно. Тільки спершу мені треба виплутатися з цієї халепи й навчитись заробляти гроші.
— Ти думаєш, що колись зможеш заробляти тим, що писатимеш?
— Якщо я навчусь добре писати.
— А може, тобі б це вдалося, коли б ти писав веселіші речі? Так казала мама. Вона вважає, що всі твої твори смутні.
— Надто смутні для «Сент-Ніколаса», — сказав Нік. — Там вони нікому не до вподоби, хоча ніхто мені цього не каже.
— Але ж «Сент-Ніколас» наш улюблений журнал.
— Так, — відповів Нік. — Проте я надто смутний для нього. І надто молодий.
— А коли людина стає немолода? Коли одружиться?
— Ні. Поки ти виростеш, тебе запроторять у виправну колонію, а після того як станеш дорослим, — у в'язницю.
— Тоді я рада, що ти ще не дорослий.
— Мене нікуди не запроторять, — сказав Нік. — І не розмовляймо про такі сумні речі, навіть якщо я про них пишу.
— Я не казала, що ти пишеш про сумні речі.
— Знаю. Проте всі інші так кажуть.
— Не журись, Нікі, — мовила сестра. — Цей ліс робить нас надто серйозними.
— Ми з нього скоро виберемось, — відповів Нік. — І тоді ти побачиш, де ми житимемо. Ти зголодніла, Мала?
— Трохи.
— Ще б пак, — сказав Нік. — Ми з'їмо кілька яблук.
Вони спускалися довгим схилом і раптом попереду, між стовбурами дерев, угледіли сонячне світло. Тут, на узліссі, де-не-де росла зимолюбка й мітчела, і лісовий грунт під ногами оживав від барвистого зілля. За деревами вони побачили розлогу луку, яка похило спускалась до білих беріз над річкою. Нижче від смуги беріз видніла темна зелень болота, що поросло кедрами, а за болотом бовваніли темно-блакитні гори. Між горами була розтока озера, але вони її звідси не бачили. Тільки здогадувалися, що вона десь там, у долині.
— Ось і криничка, — сказав Нік сестрі. — А тут, де каміння, раніше був мій табір.
— Це прекрасне, прекрасне місце, Нікі! — вигукнула дівчинка. — А озеро ми теж побачимо?
— Там далі є місцина, звідки його добре видно. Але нам ліпше розташуватись тут. Я назбираю дров, і ми приготуємо сніданок.
— Це паленище дуже давнє.
— Так, це дуже давня стоянка, — сказав Нік. — Ці закурені камені лишились ще від індіанців.
— Як же ти вийшов на неї просто через ліс, без стежки і без зарубок на деревах?
— А ти не помітила позначок на трьох кряжах? — Ні.
— Колись я тобі їх покажу.
— Це ти їх поробив?
— Ні. Вони тут ще з давніх часів.
— Чому ж ти мені їх не показав?
— Не знаю, — сказав Нік. — Мабуть, хотів похизуватись.
— Нікі, вони ніколи нас тут не знайдуть.
— Сподіваюсь, що ні, — промовив Нік.
Приблизно в той час, коли Нік та його сестра підходили до першого завалу, доглядач, що спав на веранді, пробуркався від сонця; будинок стояв над озером у затінку дерев, і сонце, піднявшись над відкритим схилом, засвітило йому прямо в обличчя.
Вночі доглядач вставав напитись води, і коли повернувся з кухні, то влігся на підлозі, підмостивши подушечку одного з крісел собі під голову. Тепер, пробуркавшись, розшолопав, де він, і підвівся. Спав він на правому боці, бо під лівою пахвою в нього в кобурі був револьвер «сміт і весон» 38-го калібру. Прокинувшись, він помацав, чи зброя на місці, відвернувся від сонячного проміння, що різало очі, й пішов до кухні; там зачерпнув води з відра біля кухонного столу. Дівчина-служниця саме розпалювала у плиті, й доглядач звернувся до неї:
— А як із сніданком?
— Нема сніданку, — сказала дівчина. Вона спала в хатині за будинком і зайшла до кухні півгодини тому. Розпростертий на підлозі доглядач і майже порожня пляшка віскі на столі викликали в неї страх і огиду. Потім це її розізлило.
— Що значить «нема сніданку»? — запитав доглядач, все ще тримаючи в руці кухля.
— Нема, та й годі.
— Тобто як?
— Нема чого їсти.
— А кава?
— Нема й кави.
— А чай?
— Нема чаю. Нема бекону. Нема кукурудзяного борошна. Нема солі. Нема перцю. Нема кави. Нема згущених вершків. Нема гречаного борошна від тітки Джемайми. Нічого немає…
— Що ти верзеш? Учора ввечері тут було повно харчів.
— А тепер немає.
