Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Яка ти хитра, — мовив Нік. — Я згадав її через те, що ти мені сказала, де вона, а коли я про це довідався, то запитав, що вона робить і таке інше.
— Я вже думаю, що мені не слід було йти.
— Я казав тобі, що не слід.
— От лихо, — промовила сестра. — Невже ми будемо сваритись так само, як інші? Я зараз повернуся додому. Не буду тобі накидатись.
— Годі, — сказав Нік.
— Будь ласка, не лай мене, Нікі. Я повернуся або залишусь, це як ти захочеш. Скажи, і я піду геть. Але не будемо сваритись. Хіба ми з тобою не надивились, як сваряться брати й сестри в чужих родинах?
— Надивилися, — відповів Нік.
— Я сама наполягала, щоб ти взяв мене з собою. Але ж зробила все, щоб ти не мав зі мною клопоту. І я таки перешкодила їм спіймати тебе.
Вони дісталися вершини пагорба, і згори їм знов було видно озеро, хоча звідси воно видавалось вузьким, майже як велика річка.
— Тепер ми підемо навпростець, — сказав Нік. — Доберемось до старої просіки, а звідти ти вже можеш вертатись назад, якщо справді хочеш.
Він зняв з плеча клунок, поклав під дерево, а сестра прихилила до нього рушницю.
— Присядь, Мала, перепочинь, — мовив Нік. — Ми обоє втомились.
Він простягся на землі, поклавши голову на клунок, а сестра лягла поруч, притулившись щокою до його плеча.
— Я не піду назад, Нікі, якщо ти не відішлеш мене, — сказала вона. — І не хочу сваритися. Обіцяй, що ми не сваритимемось.
— Обіцяю.
— А я більше не згадуватиму тобі про Труді.
— Дідько з нею!
— Я хочу бути тобі добрим помічником.
— Ти й так мій помічник. Не зважай, якщо мені раптом стане тоскно на душі, й не думай, що це я почуваюся з тобою самотнім.
— Гаразд. Ми піклуватимемось одне про одного, і нам буде дуже добре. Ми будемо розважатися.
— Так, і ми почнемо зараз.
— А мені весь час було з тобою добре.
— Нас чекає ще один нелегкий перехід, а потім ще один по-справжньому важкий, — і ми на місці. Можна зачекати, поки розвидніється, а тоді рушати. Ти поспи, Мала. Тобі тепло?
— Так, Нікі. Я надягла светра.
Вона згорнулась клубочком біля нього й заснула. Трохи згодом Нік теж заснув. Він проспав години зо дві, поки його збудило світло дня.
Нік довго кружляв по молодому лісі, поки вони вибрались на стару просіку.
— Ми не могли залишити слідів, бо зійшли з головної дороги, — пояснив він сестрі.
Стара просіка так заросла, що доводилось раз у раз нахилятися, щоб не чіплятись за гілки.
— Наче в тунелі, — сказала сестра.
— Незабаром порідшає.
— Я вже раніше бувала тут?
— Ні. Це значно далі од тих місць, куди я брав тебе на полювання.
— Ця просіка виведе нас до схованки?
— Ні, Мала. Нам ще доведеться пробиратись крізь довгі важкі завали. Там, куди ми йдемо, ще ніхто не бував.
Вони прямували старою просікою, а потім звернули на іншу, зарослу ще більше. Тоді вибрались на галявину, де стояли порожні хатини лісорубів. Хатини були дуже старі, й дахи на деяких з них попровалювались. Зате поблизу било джерело, з якого вони обоє напились. Сонце ще не зійшло, і Нік із сестрою о цій ранній порі відчували голод і втому після довгої дороги.
— Тут скрізь росли ялиці, — сказав Нік. — їх вирубали тільки задля кори, а деревину так і не використали.
— А як же дорога?
— Певно, спершу рубали в глибині лісу, а потім тягли кору аж до шляху і тут складали на купи, щоб тихцем її вивезти. Врешті-решт вони вирубали все аж до дороги і склали кору тут, а самі вшились.
— А наша схованка буде за цими завалами?
— Так. Ми виберемось звідси, потім пройдемо трохи дорогою, потім буде ще один завал, а далі вже почнеться незайманий ліс.
— Як же вони могли лишити все те, що вирубали?
— Не знаю. Мабуть, цей ліс належав тому, хто не хотів його продавати. Вони багато накрали скраю лісу і сплатили за те дерево податок. Але багато ще й досі залишилось тут, його звідси нема як вивезти.
— То чому люди не використовують річку? Кудись же вона тече?
Вони сіли відпочити перед важким переходом через завал, і Нікі вирішив усе їй пояснити.
— Ось глянь, Мала. Річка перетинає ту головну дорогу, якою ми йшли, а тоді тече землею, що належить одному фермерові. Він обгородив її під пасовище й тепер проганяє всіх, хто хоче там порибалити. От люди й зупиняються на містку перед обгородженою ділянкою. А біля того відтинку річки, куди можна дістатись, перейшовши луку з другого боку фермерського будинку, пасеться його бик. Такий лютий, що нікого й близько туди не підпускає. Це найлихіший бугай, якого я будь-коли бачив; тепер він теж там пасеться і весь час підступно ганяється за людьми. Далі фермерові землі кінчаються і починаються мочарі; треба добре знати ці місця, щоб перейти через них. Та навіть коли й знаєш, там небезпечно. А далі вниз за течією наша схованка. Ми підійдемо до неї манівцями через горби. А ще далі за течією починається справжнє болото, погане болото, через яке не можна пробратись. Ну, а тепер рушаймо, найтрудніше в нас ще попереду.
Важкі та найважчі місця вони вже здолали. Нікові довелось перелізти через безліч повалених стовбурів — одні були вищі за нього, інші сягали йому до пояса. Він брав рушницю, клав її на стовбур, тоді підтягував нагору сестру, а додолу вона скочувалась уже сама; або спершу спускався сам, брав рушницю і допомагав дівчинці. Вони перелазили й обминали цілі купи ломаччя і дуже спітніли. Пилок від жовтозілля та дурману припорошив волосся Малій, і вона почала чхати від нього.
— Як мені набридли ці завали, — сказала вона Нікові. Вони спочивали зверху на великій колоді; там, де вони сиділи, виднівся кільцевий надріз від пилки. Кільце було сіре на сірій гнилій деревині, і довкола валялися довгі сірі стовбури та сіре ломаччя, й буяло яскраве дике зілля.
— Це вже останній, — відповів Нік.
— Я їх ненавиджу, — сказала сестра. — І це кляте зілля, наче квіти на зарослому цвинтарі, який уже ніхто не доглядає.
— Тепер ти розумієш, чому я не хотів, щоб ми пробирались тут уночі?
— Ми б і не змогли.
— Так. Тут ми вже в безпеці. Далі вже буде легше.
З пекучого сонця вони увійшли в тінь велетенських дерев. Завали тяглися аж до кінця