Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Вони сплять, як свині, Нікі.
— Добре.
— Південець уже хропе, і той, що надворі, теж. Здається, я все взяла.
— Ти молодець, Мала.
— Я залишила мамі записку, написала, що йду з тобою, аби тобі було безпечніше, і щоб вона нікому не казала, і що ти піклуватимешся про мене як слід. Я поклала записку під двері, бо вони були замкнені.
— От паскудство, — сказав Нік і додав: — Вибач, Мала.
— Ти ж не хотів. Я тобі не дорікаю.
— Яка ти зануда.
— Нам хіба не буде гарно тепер?
— Буде.
— Я принесла віскі, — мовила вона, щоб задобрити брата. — В пляшці лишила тільки на дні. Кожен із них думатиме, що це товариш випив. У них все одно є ще одна пляшка.
— А ковдру для себе взяла?
— Взяла.
— Тоді рушаймо.
— Нам буде добре, якщо ми підемо туди, куди я думаю. Через цю мою ковдру клунок такий великий. Я нестиму рушницю.
— Гаразд. Які в тебе черевики?
— Я взяла старії мокасини.
— А що ти взяла почитати?
— «Лорну Дун», «Викрадений» і «Буремний перевал».
— Тобі ще рано читати це все, крім «Викраденого».
— «Лорну Дун» теж можна.
— Ми читатимемо вголос, — сказав Нік. — Так нам надовше вистачить. Але йти разом з тобою, Мала, трохи загайніше, отож нам ліпше не зволікати. Важко повірити, що ці виродки такі дурні, як удають. Може, це тому, що вони випили.
Нік уже спакував клунок і затягнув ремінці; потім присів і взув мокасини. Відтак обійняв сестру.
— Ти справді хочеш іти?
— Я мушу йти, Нікі. Тепер уже не вагайся і не будь слабкодухим. Я лишила матері записку.
— Ну добре, — сказав Нік. — Ходімо. Можеш нести рушницю, поки не втомишся.
— У мене все готове, — сказала сестра. — Дай-но допоможу тобі затягти ремінець.
— Ти знаєш, що ти зовсім не спатимеш і що нас чекає далека дорога?
— Знаю. Я справді можу не спати цілу ніч, як казав той сплюх на веранді.
— Може, колись він також не спав. А тепер найважливіше, щоб ти берегла ноги. Черевики не муляють?
— Ні, в мене шкіра на ногах стала тверда, бо я ходжу боса ціле літо.
— В мене теж, — сказав Нік. — Ну, гайда. Ходімо.
І вони рушили, ступаючи по м'якій глиці. Дерева були високі, і кущі під ними не росли. Діти підіймались на пагорб, і місяць освітлював Ніка з чималим клунком за плечима та його сестру, що несла рушницю 22-го калібру. Досягши вершини пагорба, вони озирнулись і побачили озеро в місячному сяйві. Було так ясно, що вони розгледіли темну косу, а за нею високі пагорби на далекому березі.
— Ми могли б із ними попрощатись, — мовив Нік Адамс.
— До побачення, озеро, — сказала Мала. — Я люблю тебе.
Вони спустилися схилом через довгий лан, далі через сад, потім перелізли через огорожу з жердин і опинилися на стерні. Ідучи по стерні, вони подивились праворуч і побачили бойню, велику стодолу у видолинку та стару, збудовану в зруб хату на узгір'ї, що стояла над озером. Довга алея з пірамідальних тополь, яка вела до озера, була залита місячним світлом.
— У ноги не коле, Мала? — запитав Нік.
— Ні, — відповіла сестра.
— Я вибрав цю дорогу, щоб обминути собак, — сказав Нік. — Вони зразу замовкли б, якби пізнали нас. Але хтось міг би почути, коли вони загавкають.
— Еге ж, — мовила вона. — І відразу здогадався б, що це ми, бо собаки перестали гавкати.
Попереду видніло темне пасмо високих горбів за дорогою. Вони дійшли до кінця стерні й перебрели через потічок, що біг низом до хатинки. Потім другою стернею вибрались на горб, де була ще одна огорожа з жердин і піщаний шлях, за яким ріс густий молодняк.
— Стривай, я перелізу й допоможу тобі, — сказав Нік. — Але спершу хочу глянути на дорогу.
З огорожі Нік побачив горби, темні зарості коло їхнього будинку й блиск озера в місячному світлі. Тоді перевів погляд на шлях.
— Там, де ми йшли, вони нас не вистежать і навряд чи зможуть помітити, що це наші сліди в глибокому піску, — пояснив він сестрі. —А далі ми триматимемось узбіччя дороги, якщо в ноги не дуже колотиме.
— Нікі, а я гадаю, вони не такі тямковиті, щоб узагалі будь-кого вистежити. Сам бачиш, вони просто чекали, що ти повернешся додому, а тоді вважай, що напились до вечері і після неї.
— Вони приїздили на пристань, — мовив Нік. — А я ж був саме там. Якби ти мене не попередила, я попався б.
— Не треба бути бозна-яким кмітливим, аби здогадатись, що ти на великій затоці, після того як мати сказала їм, що ти, певне, пішов по рибу. Коли я побігла до тебе, вони, мабуть, знайшли всі човни на місці й мали б здогадатися, де ти. Всі ж бо знають, що ти завжди рибалиш нижче млина й лимонадної фабрики. А ось вони не зразу зметикували.
— Нехай так, — сказав Нік. — І все ж вони тоді були страшенно близько.
Сестра подала йому рушницю через огорожу, прикладом уперед, а сама пролізла поміж жердинами. Потім стала поряд з Ніком на дорозі, а він простяг руку й погладив її по голові.
— Ти дуже втомилась, Мала?
— Ні, що ти! Я така рада, що забула про втому.
— Доки ти не втомилася зовсім, іди серединою дороги, де їхні коні залишили сліди в піску. Пісок такий м'який і сухий, що твоїх слідів не буде видно, а я ітиму там, де твердо.
— І я можу там, де твердо.
— Ні. Я не хочу, щоб ти поранила ноги.
Незабаром вони дістались нагору, до тої височини, яка розділяла обидва озера. Там, обабіч шляху, ріс густий корчастий молодняк, а між ним і дорогою — кущі ожини та дикої малини. Попереду, наче шпилі, між деревами бовваніли верхівки пагорбів. Місяць уже майже зайшов.
— Як ти себе почуваєш, Мала? — запитав Нік сестру.
— Просто чудово. Нікі, а тікати з дому — завжди так приємно?
— Ні. Щоразу відчуваєш якусь самотність.
— Яку самотність ти відчуваєш?
— Страшну, гнітючу самотність. Жахливу.
— А зі мною ти теж будеш самотній?
— Ні.
— Ти дуже невдоволений, що з тобою я, а не Труді?
— Навіщо ти раз у раз про неї згадуєш?
— Я не згадую. Мабуть, ти про неї думав, і тобі здалося,