Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Той тип, що з Евансом, мені не подобається. Він справді небезпечний.
— Він не дуже меткий.
— Меткіший, ніж вдає з себе. Це його від чарки так розморило. Але він спритний і дуже лихий. Я колись його знав.
— Що я повинна зробити?
— Нічого, Сузі. Тримай мене в курсі справи.
— Я підрахую, скільки винна вам, а ви, містере Джон, перевірте.
— Як ти повернешся додому?
— Можу човном до Генрі-Док, а тоді візьму шлюпку в котеджі й довезу все. Містере Джон, що вони зроблять з Нікі?
— Мене це теж непокоїть.
— Вони щось казали про виправну колонію.
— Я шкодую, що він убив того оленя.
— Нікі теж. Він мені розповідав, що вичитав у якійсь книжці, як можна закласти в рушницю щось разом із кулею, і тоді ніякої шкоди не буде. Що вона просто оглушує, і Нікі хотів це перевірити Він казав, що це була з його боку страшенна дурниця, але йому просто хотілося спробувати. Він влучив у оленя і перебив йому шию. Він дуже переживав через це.
— Я знаю.
— А потім, мабуть, Еванс знайшов м'ясо, що його Нік підвісив у старому мисливському будиночку. В кожному разі, хтось забрав його.
— Хто ж міг сказати про це Евансові?
— Я думаю, це його син знайшов те м'ясо. Він увесь час стежить за Ніком. І ніколи його не помітиш. Він міг побачити, як Нікі забив оленя. Це поганий хлопець, містере Джон. Він здатний шпигувати за ким завгодно. Цілком можливо, що він зараз тут, у цій кімнаті.
— Ні, — сказав містер Джон. — Але, може, він підслуховує надворі.
— Я думаю, він пішов за Ніком, — сказала дівчина.
— Ти не чула, чи говорили вони вчора щось про нього?
— Навіть не згадували, — відповіла Сузі.
— Еванс, мабуть, залишив його вдома на господарстві. Гадаю, нам не треба його побоюватись, доки вони не повернулись назад до Еванса.
— Я можу вдень навідатись човном додому і послати когось із дітей дізнатись, чи найняв Еванс якого поденника. Якщо найняв, то це означало б, що він звільнив хлопця для якогось іншого діла.
— Обидва доглядачі надто старі, щоб вистежити кого-небудь.
— Але цей хлопець жахливий, містере Джон, і він надто багато знає про Нікі та про його улюблені місця. Він розшукає втікачів, а потім приведе туди доглядачів.
— Ходімо на пошту, — сказав містер Джон.
Там, за рядами абонементних і поштових скриньок, за столом, де лежав журнал для записів і рівні стосики марок з печатками та підставками для них, за опущеним віконцем «Листи до запитання», Сузі знову пройнялася повагою до цього закладу, з яким вона звиклася, коли служила поруч, у крамниці.
— То як ти гадаєш, куди вони пішли, Сузі? — запитав містер Джон.
— Я справді не знаю. Кудись не дуже далеко, а то б Нікі не взяв Малу. В якусь гарну місцину, а то б він не взяв її. Про форель їм також відомо, містере Джон.
— Від того хлопчиська?
— Певно.
— Може, варто щось зробити з цим малим Евансом?
— Я б його вбила. Я певна, що Мала саме й пішла з Ніком, щоб Нікі його не порішив.
— Спробуй довідатись, де вони.
— Гаразд. Але ви мусите нам допомогти, містере Джон. Місіс Адамс просто не знає що робити. В неї, як завжди, мігрень. Ось, прошу. Візьміть цього листа.
— Вкинь його в скриньку, — сказав містер Джон. — Це ж бо пошта Сполучених Штатів.
— Я хотіла вбити їх обох уночі, коли вони спали.
— Не кажи дурниць, — мовив містер Джон. — Не смій такого навіть думати.
— А вам ніколи ні хотілося кого-небудь убити, містере Джон?
— Траплялося. Але вбивати погано, і користі ніякої.
— Мій батько вбив людину.
— Від цього йому не стало краще жити на світі.
— Він не мав іншої ради.
— А ти навчися знаходити іншу раду, — сказав містер Джон. — Як тобі там ведеться, Сузі?
— Я забіжу до вас сьогодні ввечері або завтра вранці, — сказала Сузі. — Я б не проти знов працювати у вас, містере Джон.
— І я теж, Сузі. Але місіс Пакард не хоче.
— Я знаю, — сказала Сузі. — Отак воно завжди буває.
Нік і його сестра лежали на підстилці з соснових гілок у курені, який вони спорудили на узліссі, й, визираючи з куреня, бачили схил гори, порослу кедрами драговину та блакитні пагорби позад неї.
— Якщо тобі незручно, Мала, можна розпушити нашу перину, додавши до неї ще гілок із цієї ялиці. Ми з тобою натомлені, то цю ніч поспимо й так. Але завтра спробуємо влаштуватися по-справжньому.
— Постіль чудова, — сказала сестра. — Зручно вмостися, то й сам відчуєш це, Нікі.
— А табір у нас вийшов нівроку, — сказав Нік. — І його майже не видно. Однак великого багаття ми не палитимем.
— А що, хіба вогонь видно з-за пагорбів?
— Можуть побачити, — сказав Нік. — Уночі вогонь видно здалеку. Але я повішу перед ним ковдру. Так його вже напевно ніхто не побачить.
— Нікі, як було б добре, коли б за нами ніхто не гнався й ми просто прийшли сюди задля розваги!
— Про таке рано ще мріяти, — сказав Нік. — Це лише початок. У кожному разі, якби ми навіть прийшли сюди задля розваги, то остаточно зупинилися б не тут.
— Вибач, Нікі.
— Нема чого вибачатись, — сказав Нікі. — Знаєш, Мала, я зараз спущусь униз і спробую впіймати кілька форелей на вечерю.
— Можна й мені з тобою?
— Ні. Лишайся тут і відпочинь. Ти сьогодні натомилася. Почитай трохи чи просто посидь.
— Ай справді важко було, коли ми пролазили через болото, еге? По-моєму, таки нелегко. Чи я йшла так як треба?
— Ти йшла чудово і чудово допомагала мені влаштувати наш табір. Але тепер уже відпочивай.
— А наш табір матиме якусь назву?
— Назвімо його Табором номер один, — сказав Нік.
Він спустився вниз до струмка, підійшов до самої води і, зрізавши лозину футів чотири завдовжки, обчухрав її, не очищаючи кори. Йому було видно бистру течію струмка. Струмок був вузький і глибокий, і там, де він вливався в болото, береги його поросли мохом. Темна чиста вода текла швидко, утворюючи на поверхні невеликі вири. Нік не підходив ближче до води, бо знав, що вона підмиває береги, а крім того, не хотів лякати рибу.
«Тепер тут має бути чимало риби, — подумав він. — Вже пізнє літо».
Він вийняв з кисета, який носив у лівій нагрудній кишені сорочки, моточок шовкової волосіні, відрізав шматок, трохи коротший за вербовий прут, і прив'язав волосінь до прутика в тому місці, де