Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
«Перетворююся на огидного сентиментального бовдура, — подумав я. — Як же це жалюгідно! Чи я став одним із незчисленних Агас-ферів, які тужать за домашнім вогнищем та вишитими капцями? За спертими, обридлими і безрадісними буднями й заяложеним відчуттям нудьги міщанського життя?»
Я рішуче розвернувся і пішов геть від магазинів на П’ятій авеню. Простував на захід і, пройшовши алею з шахраями та бурлескними театрами, опинився на вулицях, де люди мовчки сиділи на високих сходах перед своїми будинками, діти пурхали, як брудні білі метелики, перед вузькими будинками з коричневого каменю, дорослі здавалися змученими, але не надто заклопотаними, якщо, звісно ж, можна довіряти всеохопним захисним сутінкам.
«Мені потрібна жінка, — думав я, наближаючись до готелю «Рой-бен». — Жінка, дурна сміхотлива самка з фарбованим жовтим волоссям та пружними сідницями; жінка, яка нічого не тямить і яку цікавить лише, чи достатньо в мене з собою грошей, а потім — пляшка каліфорнійського бургундського, змішаного з дешевим ромом, і ніч у її квартирі, щоб тільки не повертатися у цей готель, хоча б не сьогодні, хоча б не цієї ночі». Але де мені знайти таку жінку, дівчину, повію? Це тобі не Париж, і я вже знав, яка тут високоморальна нью-йоркська поліція, надто щодо бідних людей, — повії тут не прогулюються вулицями, не мають особливих прикмет — парасольок чи велетенських сумок, — тут є лише телефонні номери, але їх потрібно знати, до того ж це забирає час.
— Феліксе, добрий вечір, — привітався я. — А Мелікова ще нема?
— Сьогодні субота, — відповів Фелікс. — Моя зміна.
Правильно. Субота, тільки її ще бракувало. Я геть про це забув.
А завтра настане ще й беззмістовна довга неділя — мені стало страшно. У номері ще було трохи горілки. Можливо, ще й кілька таблеток снодійного. Мимоволі я згадав товстого Рауля. Ще вчора ввечері я насміхався з нього. Тепер я почувався так само.
— Міс Петровна т4еж запитувала щойно про пана Мелікова, — недбало зронив Фелікс.
— Вона вже пішла?
— Не думаю. Вона ще хотіла трохи почекати.
Наташа Петровна йшла мені назустріч тьмяно освітленим плюшевим вестибюлем. «Сподіваюся, вона не плакатиме», — подумав я і знову здивувався, яка ж вона висока.
— Ви знову до фотографа? — запитав я.
Вона кивнула:
— Хотіла випити чарку горілки, але Владіміра Івановіча сьогодні нема. Забула, що в нього вихідний.
— У мене є горілка, — швидко сказав я, — можу принести пляшку.
— Та не варто. У фотографа повно випивки. Я тільки хотіла тут трохи посидіти.
— Я принесу. За хвилину буду.
Побіг сходами, відчинив двері номера. Пляшка вилискувала на підвіконні. Не роззираючись, ухопив пляшку і дві чарки. Вже біля дверей окинув поглядом кімнату. Нічого й нікого не було. Ні привидів, ні духів. Ліжко блідо світилося в темряві. Я струснув головою і пішов униз.
Наташа Петровна була якась інакша, ніж завше: спокійніша і більш схожа, на американку. У її хрипкому голосі вчувався акцент, але радше французький, ніж російський, — наскільки я міг про це судити. Голову вона обмотала фіолетовою шовковою шаллю у вигляді тюрбана. Пояснила:
— Заради зачіски. Сьогодні ми фотографуємо вечірні сукні.
— Чому вам подобається тут бувати? — запитав я.
— Бо люблю готелі. Тут не нудно. Люди приходять і йдуть. Вітаються і прощаються. Це найкращі моменти в житті.
— Ви так вважаєте?
— Принаймні, не найнудніші. А все, що відбувається між ними… — Вона нетерпляче махнула рукою. — Щоправда, всі великі готелі — справді нуднезні. Там кожен щосили приховує свої емоції. Здається, що в повітрі витає дух пригод, але по-справжньому його не видно.
— А тут видно?
— Так, більше. Тут люди дають волю своїм почуттям. Я теж. — Вона розсміялася. — Та ви й самі бачили. До того ж мені подобається Владімір Івановіч. Він схожий на росіян.
— Хіба він не росіянин?
— Чех. Але він уже змінив купу національностей. Селище, де він народився, спершу було російське, а після 1919 року — чеське. Потім його окупували нацисти і воно стало німецьке. Тепер скидається на те, що знову буде або російське, або чеське. Чи, може, американське? — Вона засміялася і підвелася. — Мені треба йти.
Якусь мить провагавшись, запропонувала:
— А чому б вам не скласти мені компанію? Ви вже маєте якісь плани на вечір?
— Та ні. А хіба мене фотограф не витурить?
— Нікі? Дивна думка! Там купа народу. Одним більше, одним менше — нічого не змінить. Там завжди є кілька росіян. І всі вони — трохи богема.
Я зрозумів, чому вона мене запросила. Хотіла спокутувати свою поведінку в перші хвилини знайомства. Та й не було в мене великого бажання туди йти — що я там забув? Але сьогодні ввечері я б погодився на будь-що, тільки щоб не залишатися у готелі. На відміну від Наташі Петровни, я не вважав готель місцем для пригод. Особливо цієї ночі.
— Поїдемо на таксі? — спитав я перед виходом.
Вона засміялася.
— У готелі «Ройбен» не беруть таксі. Це я ще пам’ятаю. До того ж тут недалеко. І такий прекрасний вечір! Нью-йоркські ночі! Ні, я не змогла б жити за містом. А ви?
— Я цього не знаю.
— Ніколи про це не думали?
— Ні, ніколи, — зізнався я. — Хіба мав час на такі розкішні думки? Я завжди радів, що досі живий.
— Тоді на вас чекає ще багато цікавого, — відповіла Наташа Петровна.
Вона йшла проти людського потоку, схожа на вузький вітрильник; її профіль під фіолетовим тюрбаном нагадував ростру на носі корабля, яка долає морські хвилі та спокійно височіє над водяними просторами; оббризкана піною фігура, що самовіддано торує свій шлях. Ішла швидко, широкими кроками, аж спідниця здавалася їй завузька. Не дріботіла і дихала на повні груди. Мені спало на думку, що в Америці я вперше йду поруч із жінкою. І усвідомлюю це.
Її зустріли, як дитя, яке довго десь пропадало. Півдюжини людей в освітленій софітами велетенській голій кімнаті, обставленій білими пересувними ширмами. Фотограф і ще двоє чоловіків обійняли і поцілували Наташу, клаптики розмов перетворилися на жваве базікання, час від часу відрекомендовували й мене, хтось роздавав горілку, віскі та цигарки, а потім я раптом
