Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Ви емігрант? — прошепотів він і втупився в лист, що його вочевидь написала Бетті.

— Так.

— І, звісно ж, єврей.

Я мовчав, тому він підвів голову.

— Єврей? — повторив він нетерпляче.

— Ні.

— Як? Ви — не єврей?

— Ні, — відповів я здивовано. — А чому ви запитуєте?

— Я не працюю на німців, які хочуть в Америку, але не є євреями.

— А чому ні?

— Не думаю, що вам це треба пояснювати, містере.

— Пояснювати не треба. Але й не треба було змушувати мене чекати цілу годину, щоб це повідомити.

— Пані Штайн не написала мені, що ви — не єврей.

— Схоже, німецькі євреї толерантніші за американських, — кинув я роздратовано. — Дозвольте і мені поставити запитання: а ви єврей?

— Я — американець, — відповів адвокат голосніше і на вищому регістрі. — Я не захищаю нацистів.

Я розсміявся:

— То для вас кожен німець — нацист?

Голос його ставав дедалі голосніший і вищий.

— Хай там як, кожен німець — це потенційний нацист.

Я знову розсміявся.

— А кожен єврей — це потенційний убивця.

— Що? — адвокат перейшов на пронизливий фальцет.

Я показав на плакат, такий же як і в передпокої, тільки з золотими літерами: Think!

— Як і кожен велосипедист, — пояснив я. — Власне кажучи, це старий жарт 1919 року. Коли одні казали, що євреї винні у війні, їм відповідали: «Велосипедисти теж». — «Ачому велосипедисти?» — дивувалися перші. «А чому євреї?» Але так було 1919-го. Тоді у Німеччині ще можна було думати, хоча це вже й ставало небезпечно.

Я чекав, що адвокат мене зараз вижене. Натомість на його обличчі засяяла широка усмішка і воно ще дужче поширшало.

— Непогано, — зауважив він глибоким голосом. — Такого жарту я ще не чув.

— Жарт старий, — відповів я. — Тепер у Німеччині не жартують, а стріляють.

Адвокат знову посерйознішав:

— У нас фатальна слабкість на анекдоти. І все одно я наполягаю на своєму.

— Я теж.

— Ви можете це довести?

— Навіть краще за вас. Євреї покинули Німеччину, бо не мали іншого вибору — інакше б їх переслідували. Але це ще не доводить, що вони б виїхали, якби їх не переслідували. А неєвреї, які покинули Німеччину, зробили це тільки тому, що ненавиділи режим.

— За винятком шпигунів і провокаторів, — зазначив адвокат сухо.

— У шпигунів і провокаторів завжди першокласні посвідчення.

Адвокат почухався під столом.

— Хіба теза про те, що не всі євреї були б проти нацистського режиму, не доводить ваших антисемітських поглядів? — запитав він.

— Можливо. Але тільки не в середовищі євреїв. І ці погляди навіть не мої, а моїх єврейських друзів.

Я підвівся. Обридло це дурнувате жонглювання словами. Ніщо не виснажує більше, ніж коли хтось хоче продемонструвати тобі свій розум, надто якщо демонструвати нема чого.

— У вас є тисяча доларів? — спитало широке обличчя.

— Ні, — відповів я різко. — У мене й сотні зараз немає.

Він дав дійти мені майже до дверей, а потім поцікавився:

— А як ви збиралися платити?

— Мої знайомі хотіли мені допомогти. Але краще я знову сяду в табір для інтернованих, ніж проситиму в них таку ісуму.

— Ви вже сиділи в такому?

— Так, — відказав я роздратовано. — Навіть у Німеччині. І там вони називаються інакше.

Я вже чекав, як цей усезнайко візьметься розповідати, що в концтаборах сидять кримінальні авторитети і справжні злочинці, — загалом, це так і було. Тоді б я вже не зміг стриматися. Але до цього не дійшло. За його спиною щось рипнуло, і залунало меланхолійне: ку-ку, ку-ку — дванадцять разів. Це був шварцвальдський годинник із зозулею; мелодія, якої я не чув з дитинства.

— Як мило, — вирвалося у мене саркастично.

— Подарунок моєї дружини, — збентежено поквапився відповісти адвокат. — Весільний подарунок.

Я ледь стримався, щоб не спитати, чи й цей годинник — антисемітський. Але схоже, що ця зозуля раптом стала моїм союзником. Несподівано адвокат майже лагідно промовив:

— Я зроблю для вас усе, що зможу. Зателефонуйте сюди післязавтра вранці.

— А що з гонораром?

— Я обговорю його з пані Штайн.

— Було б краще, якби і я знав.

— П’ятсот доларів, — сказав він. — Якщо схочете, заплатите частинами.

— Думаєте, ви зможете чогось домогтися?

— Продовжити термін вашого перебування майже напевно вдасться. А потім знову доведеться йти в суд.

— Дякую, — сказав я. — Я зателефоную.

— От фігляр, — не стримався я вже в ліфті цього вузькогрудого будинку. На мене обурено подивилася жінка, яка стояла поруч, — її зачіска нагадувала ластівчине гніздо, а зі щік, коли ліфт рвучко зупинявся, аж сипалася пудра. Глянув повз неї так байдуже, як тільки міг. Уже знав, що жінки в Америці за першої-ліпшої нагоди викликають поліцію. Think! — було написано на дощечці з червоного дерева у ліфті, що висіла над головою з жовтими тремтливими кучерями під непорушним ластівчиним гніздом.

Кабіни ліфтів мене завжди нервували. Там не було запасного виходу, а тому — жодної можливості втекти.

Замолоду я любив самотність. За роки переслідувань і поневірянь навчився її боятися. Не тільки тому, що тоді всілякі думки лізуть у голову і ти впадаєш у меланхолію, а й тому, що самотність небезпечна. Хто завжди змушений переховуватися, той любить натовп. Там ти стаєш безіменним.

Я ступив на вулицю, мені здалося, що це — обійми тисяч безіменних друзів. Вулиця була відкрита навстіжень, з безліччю дверей, виходів, кутків та розгалужень, і насамперед — з людським натовпом, у якому можна цілком розчинитися.

— Проти власної волі, суто з необхідності, нам довелося перейняти ментальність злочинців, — сказав я Канові, коли ми обідали з ним у піцерії. — Можливо, ви перейняли її менше, бо діяли агресивно і відбивали напади, а нас — тільки гнобили і били. Думаєте, цього колись (здасться позбутися?

— Страху перед поліцією — мабуть, ні. Він — природний. Кожна порядна людина відчуває його. Цей страх виникає через недоліки нашого громадського порядку. А решта? Решта залежить від кожної окремої людини. Якщо десь існує місце, де можна було б його позбутися, то воно тут. Цю країну заснували емігранти. І тут щороку тисячі емігрантів отримують громадянство. — Кан розсміявся. — І що то за країна! Ви маєте ствердно відповісти лише на два запитання, і кожен вважатиме вас славним хлопцем. «Чи любите ви Америку?» — «Так, це найкраща країна у світі». — «Чи хочете стати американцем?» — «Звісно!» І вас одразу поплескають по спині і вважатимуть своїм.

Я згадав про адвоката, від якого саме повернувся.

— Не кажіть, тут теж бувають свої зозулі! — відповів я.

— Що?

645

Тіні В РАЮ

Я розповів про останній