Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Цей грубіян із замашками Ієгови й нацистського штурмовика поводився зі мною, як із прокаженим, — пояснив я.

Кан іще дужче розвеселився.

— Зозуля! — повторив він. — Але ж адвокат спустив гонорар аж до п’ятисот доларів. Це він так вибачився! Як піца?

— Смачна. Як в Італії.

— Навіть смачніша, ніж в Італії. Нью-Йорк — італійське місто. А ще іспанське, єврейське, угорське, китайське, африканське і суто німецьке.

— Німецьке?

— Ще б пак! Поїдьте на Вісімдесят шосту вулицю — там аж кишить гейдельберзькими пивничками, кав’ярнями «Ґбурґ», нацистами, німецько-американськими та гімнастичними клубами, співочими хорами з їхнім «Радуйся, ти в короні переможця» та столиками для постійних клієнтів із — увага! — чорно-біло-червоними, а не з чор-но-червоно-золотими прапорцями.

— Без свастики?

— Її публічно не показують. Але загалом тут німці поводяться навіть гірше, ніжу Німеччині. Живучи на чужині, вони обплітають кохану далеку батьківщину золотим сентиментальним плетивом, хоч колись і покинули її, бо ніжною матір’ю вона аж ніяк не була, — іронічно мовив Кан. — Ви б тільки послухали їхні теревені про патріотизм, пиво, рейнські пісні та сентиментальність фюрера.

Я глипнув на нього.

— Щось сталося?

— Ні, нічого, — насилу вичавив я. — І це все існує тут і досі?

— Американці — великодушні. Вони не сприймають усе занадто серйозно. Навіть підчас війни.

— Під час війни, — повторив я. Це теж належало до тих речей, яких я не міг збагнути. Цю країну від її воєн завжди відділяли океани і півсвіту. Її кордони не межували з ворожими територіями. Її ніколи не бомбардували. Ніхто не стріляв.

— Суть війни в тому, щоб перейти кордон і захопити ворожу територію, — сказав я. — Але тут таких кордонів немає. Де вони? У Японії і в Німеччині. Тому війна тут здається несправжньою. Тут є солдати, але немає поранених. Можливо, їх кидають там. Чи таких взагалі немає?

— Є. І поранені, і загиблі.

— І все-таки війна тут несправжня, якась брехлива.

— Та ні, справжня. І навіть луже!

Я глянув на вулицю. Кан простежив за моїм поглядом:

— То як, місто змінилося? Після того як ви краще вивчили мову?

— Раніше місто було для мене картинкою, пантомімою, а тепер воно набуло рельєфу. З’явилися височини і низини. Воно вже промовляє до мене, і дещо я навіть розумію. Ще небагато, тому виникає відчуття нереальності ситуації. Раніше кожен таксист здавався мені сфінксом, а кожен продавець газет — світовою загадкою. Ще й досі кожен офіціант справляє на мене враження Ейнштейна, але Ейнштейна, якого я вже розумію, — якщо він не говорить про фізику чи математику. Чари діють доти, поки ти нічого не хочеш. А коли виникають бажання, відразу з’являються і проблеми, і з філософських мрій ти спускаєшся на грішну землю — на рівень відсталого десятирічного хлопчака.

Кан замовив подвійну порцію морозива.

— Фісташкове і лаймове, — гукнув він навздогін офіціантці.

Морозиво він уже замовляв удруге.

— Тут є сімдесят два різні сорти морозива, — мрійливо сказав він. — Звісно ж, не у цій забігайлівці, а в кав’ярнях Джонсона та в аптеках. Я перепробував уже майже сорок сортів! Ця країна — просто рай для любителів морозива. На щастя, я один із тих ненаситних дурнів. Уявіть собі, в цій розумній країні навіть солдатам, котрі на якомусь кораловому острові воюють із японцями, посилають кораблі, вщент забиті морозивом і стейками.

Він так подивився на офіціантку, наче вона несла чашу зі Святим Граалем.

— Фісташкового у нас нема, — сказала вона. — Я принесла вам м’ятне і лимонне. О’кей?

— О’кей.

Офіціантка всміхнулася.

— Які ж тут апетитні жінки, — зауважив він. — Такі ж апетитні, як сімдесят два сорти морозива. Третину своїх доходів вони витрачають на косметику. Інакше б їх не взяли на жодну роботу. Вульгарні закони людського єства тут просто ігнорують. Кожен повинен бути вічно молодим, а якщо молодість зникла, її повертають штучно. Це теж можна внести до одного з розділів про ваш нереальний світ.

Я спокійно і розслаблено слухав Кана. Розмова текла, мов тихий струмок.

— Ви ж знаєте Après-midi d’un Faune, тобто Післяполуденний відпочинок фавна Дебюссі? — запитав Кан. — Тут є інший різновид Дебюссі: Післяполуденний відпочинок любителя морозива. Такого відпочинку не буває забагато. Після нього наша зіщулена душа знову розправляє крила. Як вважаєте?

— В антикварному магазині у мене інше. Післяполуденний відпочинок китайського мандарина перед відрубуванням голови.

— Ви б ліпше проводили той час із якоюсь американкою. Оскільки ви зрозумієте її балачки лише половину, то, не напружуючи надто фантазії, повернетеся у загадковий час вашої розхристаної юності. Все, чого не розумієш, оповите таємницею. Досвід не розсіє цих чар, але оскільки вам бракує слів, то вдасться здійснити маленьку людську мрію: прожити ще раз якийсь відтинок життя, але з життєвою мудрістю і віднайденою чарівністю молодості. — Кан розсміявся. — Не прогавте цей шанс! Щодня ви щось втрачаєте. Ви розумієте дедалі більше і більше, і захоплення минає. Жінки для вас досі екзотичні красуні, оповиті загадковістю і таємницею, але з кожним новим вивченим словом вони поступово набуватимуть рис домогосподарок, відьом із мітлами чи кокеток з журнальних обкладинок. Збережіть, як подарунок долі, свою дитинність десятирічного хлопчака. Ви знову швидко постарієте, за якийсь рік вам знову стукне тридцять чотири!

Кан поглянув на годинник і кивнув офіціантці в синьому смугастому фартуху:

— Останню порцію! Ванільного!

— У нас є ще мигдальне.

— Тоді мигдального! І трохи малинового! — Кан подивився на мене. — Я теж здійснюю мрію молодості, хоч вона й простіша, ніж у вас: їсти стільки морозива, скільки схочу. Саме тут я вперше можу це робити. Для мене це символ свободи і безтурботності, те, у що ми вже^не вірили на батьківщині. А як саме ми здобули все це — не суттєво.

Примружившись, я поглянув на запорошене світло вулиці з нескінченним потоком машин. Дзижчання моторів і шурхіт шин створювали монотонний шум, що заколисував.

— Що ви збираєтеся тепер робити? — запитав Кан згодом.

— Хочу ні про що не думати, — відповів я. — Стільки, скільки зможу.

Льові-старший спустився до мене в підвал, що проходив аж під вулицею, із бронзовим виробом у руках.

— Як думаєте, що це таке?

— А що це має бути?

— Бронза епохи Чжоу. Або Шан. Патина, здається, нічогенька. Як думаєте?

— Ви купили цю річ?

Льові усміхнувся.

— Ще ні, спершу хочу порадитися з вами. Її приніс якийсь чоловік. Він чекає нагорі в магазині. Хоче за неї сто доларів. Тобто віддасть і за вісімдесят. Як на мене, дешево.

— Занадто дешево, — сказав я, роздивляючись бронзу. — Той чоловік — торговець?

— Не схоже. Стверджує, що успадкував її, а зараз йому