Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Коли одяг знову запакували в картон, я сказав Наташі Петровні, що не можу піти з нею в «Ель Марокко», бо чув, що це найкращий нічний клуб Нью-Йорка.
— То чому ж тоді не можете? — здивувалася вона.
— Бо не маю грошей.
— От дурник! Та нас же всіх запрошено! Думаєте, я б змусила вас платити?
Вона хрипко, як завжди, засміялася. Хоч той сміх і нагадав мені сміх жиголо, раптом виникло приємне відчуття, що я перебуваю серед спільників.
— А хіба вам не потрібно спершу повернути прикраси?
— Завтра. Про це подбає журнал. А тепер ходімо пити шампанське.
Я більше не протестував. Несподівано мені вдалося прожити цей
день у всій його багатогранності — починаючи від іронії та закінчуючи простою вдячністю. Я навіть не здивувався, коли ми опинилися в одному з окремих залів «Ель Марокко», де якийсь віденець співав німецьких пісень, не зважаючи на те, що Америка і Німеччина перебували у стані війни. Я розумів, що у Німеччині це було б неможливо. У тому клубі сиділи навіть американські офіцери. Здавалося, що я натрапив на оазу серед безмежної пустелі. Час до часу перераховував п’ятдесят доларів у своїй кишені і готувався за необхідності їх віддати, але ніхто про це й не згадував. Я думав, що саме таке і має бути мирне життя, життя, якого я ніколи не знав, безтурботність, якої я ніколи досі не відчував; я розмірковував про це без заздрості. Просто радів, що це існує. Я сидів серед чужих людей, які були мені ближчі й приємніші за тих, кого я чудово знав; біля мене була вродлива жінка, її взята напрокат діадема виблискувала у світлі свічок, а я був, мов жалюгідний паразит із келихом чужого шампанського, і мені здавалося, що це я на один вечір узяв напрокат чуже життя, яке завтра доведеться повернути.
7
— Вас нескладно буде влаштувати в якийсь художній салон, — сказав Льові-старший. — У цьому сенсі війна вам на руку. Зараз бракує робочої сили.
— У мене таке враження, що я вже переміг у цій війні, — відповів я сердито. — Звідусіль тільки й чую, скільки вона дає мені переваг.
— А хіба ні? — Мечем підробленої статуетки святого Міхаеля Льові почухав лисину. — Якби не війна, ви б тут не опинилися.
— Ваша правда. Але якби не було війни, німці не окупували б Францію.
— Невже вам не подобається тут більше, ніжу Франції?
— Містере Льові, ці запитання не мають сенсу. В обох країнах я почуваюся паразитом.
Обличчя Льові засяяло.
— Ось воно! Паразит! Дуже влучно! Саме це я і хотів вам пояснити. З вашим статусом вас неможливо влаштувати на постійне місце роботи у жодлу галерею. Маєте знайти роботу, схожу до тієї, що ви її мали в нас. Словом, працювати нелегально. І я вже говорив із людиною, яка могла б вам допомогти. Але він — паразит. Багатий паразит. А ще антиквар. Продає картини. Але все одно паразит!
— Він торгує фальшивими картинами?
— Воронь Боже! — Льові відклав несправжнього святого Міха-еля і вмостився у відреставрований флорентійський фотель часів Са-ванароли, автентичною там залишилася тільки верхня частина.
— Торгівля витворами мистецтва — це ремесло для людей із нечистим сумлінням, — почав він свою лекцію. — Ми заробляємо гроші, що їх би мав заробити сам митець. До того ж отримуємо завжди набагато більше, ніж колись заплатили йому. Коли йдеться про антикваріат чи предмети ужиткового мистецтва, все не так іще погано. Гірше, коли перед нами постає «чисте мистецтво». От тільки пригадайте Ван Ґоґа. За все життя йому не вдалося продати жодної картини, і він завжди жив у голоді та холоді, а тепер торговці наживають на його полотнах цілі статки. І так було завжди. Митець голодує, а торговець купує палаци.
— Думаєте, гендлярів гризе сумління?
Льові підморгнув мені:
— Тільки доти, поки прибуток не стане достатньо апетитний. Торговці антикваріатом — народдивний. Вони не лише збагачуються на витворах мистецтва, а й самі хочуть піднятися до їхнього рівня, бо митець, який хоче їм щось продати, — здебільшого просто вбогий сіромаха, який навіть не має за що повечеряти. Тому торговець відчуває свою перевагу, адже саме з його ласки митець отримує кусень хліба. Розумієте?
— Прекрасно розумію. Хоч митцем я не був ніколи. Але на таких справах добре знаюся.
— Отже, ви знаєте. Митців використовують завжди. І щоб справити враження великої любові до мистецтва, на якому вони наживаються, і до творців, яких вони використовують, торговці створюють художні галереї. Іншими словами, час від часу організовують виставки. Чинять вони це з двох причин — щоб заробити на митцеві, якого вони зв’язали угодою по руках і ногах, щонайбільше грошей і, звісно ж, щоб він здобув популярність і став знаменитий. У цьому полягає їхнє жалюгідне алібі — так во*ни хочуть заслужити звання покровителя.
— Отже, це вони — паразити мистецтва? — перепитав я вже навіть весело.
— Ні, вони — ні! — сказав Льові-старший, закуривши цигарку. — Вони роблять для мистецтва бодай щось. Паразити ті, хто продає витвори мистецтва без будь-яких магазинів чи галерей. Вони використовують ту зацікавленість, яку інші викликають своїми виставками, самі ж узагалі не витрачають грошей. Вони торгують у себе вдома. У них немає жодних видатків, окрім хіба що зарплатні секретарці. Вони навіть не платять за оренду, записуючи її до торгових видатків, — бо це ж у них у кімнатах картини висять! І вся сім’я живе собі там радісно і безкоштовно. Поки ми важко працюємо, сваримося з працівниками й витрачаємо на них свої кревні гроші, паразит спить до дев’ятої, тоді диктує секретарці листи і, як павук, чекає на покупців.
— А хіба ви не чекаєте на покупців?
— Не у такій розкоші, як ті глитаї. А як звичайний працівник. Не як пірат!
— Містере Льові, а чому б і вам не стати паразитом?
Він зиркнув на мене спідлоба.
Я зрозумів, що питання недоречне.
— З етичних міркувань? — запитав я.
— Гірше. З фінансових. Чинити, як пірат, можна тоді, коли ти й багатий, як пірат. І коли маєш якісний товар. Інакше тебе пошиють у дурні. Просто прекрасний товар.
— А хіба пірат не продає товарів дешевше? У
