Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Це — китайська бронза. Але не епохи Чжоу. І не Хань. Скоріш за все, епохи Тан, або й ще пізніше — Сун або Мін. Копія епохи Мін, створена за зразком давніших фігур. До того ж копіювали не надто старанно. Маски Таоте виконані неточно, спіралі сюди теж не пасують, так їх використовували аж після епохи Хань. Водночас декор копіює фігури епохи Шан: стислий, простий і потужний. Але маска росомахи й основний орнамент мали б бути чіткіші й сильніші, щоб належати до тієї самої епохи. Крім того, тут трапляються маленькі завитки, яких не буває на справді старих бронзових фігурах.

— Але гляньте на патину! Вона ж справді дуже красива!

— Містере Льові, — сказав я, — це таки досить стара патина. Але на ній немає малахітової шкуринки. Пригадайте, китайці вже в епоху Хань копіювали і закопували бронзові фігури епохи Шан — так виникала хороша патина, навіть якщо її й не було створено в епоху Чжоу.

— Скільки коштує така бронза?

— Двадцять або тридцять доларів; але тут ви кращий експерт, ніж я.

— Може, піднімемося нагору? — запропонував Льові, у його блакитних очах блиснув мисливський азарт.

— Це необхідно?

— Хіба вам це не подобається?

— Спіймати на гарячому дрібного шахрая? Нащо? Крім того, може, він і не шахрай. І хто взагалі тепер розуміється на архаїчній китайській бронзі?

Льові кинув на мене швидкий погляд.

— Містере Росс, не треба натяків!

Малий товстун помарширував сходами догори, енергійний і кривоногий. Сходи здригалися, з них летіла пилюка. За мить я вже бачив самі лише його штани, що розвівалися від вітру, та черевики — верхня частина тіла вже була в крамниці. Мені здалося, наче це не Льові-старший, а крижі театрального коня у вар’єте.

Через кілька хвилин ноги з’явилися знову. Потім я побачив і бронзову фігуру.

— Я купив її, — оголосив Льові. — За двадцять доларів. Зрештою, Мін — це теж непогано.

— Аж ніяк не погано, — відповів я.

Я знав, Льові купив бронзу, тільки щоб довести мені, наче й він у чомусь тямить. Якщо не у фігурах, то, принаймні, у своїй справі. Тепер він спостерігав за мною.

— Скільки часу ви ще плануєте тут працювати?

— Загалом?

— Так.

— Це залежить від вас. Хочете, щоб я пішов?

— Ні, ні. Але ми теж не можемо тримати вас тут вічно. Ви ж скоро закінчите роботу? Ким ви працювали раніше?

— Журналістом.

— Хіба знову не можете до цього повернутися?

— З моєю англійською?

— Ви вже досить непогано розмовляєте.

— Але, містере Льові! Я навіть листа не можу написати без помилок.

Льові почухав лисину бронзовою фігуркою. Якби вона була епохи Чжоу, він би, напевно, так не поводився.

— А на картинах ви розумієтеся?

— Трохи. Так само як і на бронзі.

Він усміхнувся.

— Це краще, ніж нічого. Я порозпитую. Можливо, комусь із моїх колег потрібна допомога. Щоправда, бізнес зараз трохи занепав, ви й самі це бачите по нашому прикладі. Але з картинами все інакше. Особливо з імпресіоністами. А старі полотна зараз узагалі нічого не варті. Одним словом, побачимо.

Льові знову потупцював сходами вгору. «Au revoir, підвале, — подумав я. — На певний час ти був моєю темною батьківщиною. Прощавайте, золоті лампи кінця дев’ятнадцятого століття, прощавайте, золоті аплікації 1890 року, прощавайте, меблі епохи «коро-(ля-громадянина» Луї-Філіпа, прощавайте, перські вази і струнконогі танцівниці з гробниць династії Тан, прощавайте, теракотові коні й решта мовчазних свідків давно відшумілих епох! Я вас щиро любив і провів із вами мою американську юність — від десятого по п’ятнадцятий рік життя. Ahoi та evoel Репрезентуючи проти своєї волі одне з найгірших століть, я вітаю вас! Я, запізнілий і беззбройний гладіатор, вітаю вас на арені, на якій майже не залишилося левів, натомість кишить гієнами та шакалами. Вітаю вас як той, хто прагне насолоджуватись життям, аж поки його не зжеруть живцем».

Я поклонився на всі сторони світу, поблагословив антикваріат праворуч і ліворуч, а потім глянув на годинник. Мій робочий день уже закінчився. Над дахами будинків жеврів вечір, і де-не-де вже блідо підсвічувалися неонові реклами. З ресторанів по-домашньому запахло жиром і цибулею.

— Що тут сталося? — запитав я Мелікова у готелі.

— Рауль. Хоче вкоротити собі віку.

— Відколи?

— Від полудня. Він втратив Кікі, який чотири роки був йому вірним другом.

— У цьому готелі багато плачуть, — сказав я, прислухаючись до приглушених ридань, що долинали до плюшевої стійки з кутка, де стояла підставка з рослинами. — І завжди серед пальм.

— У кожному готелі багато плачуть, — зауважив Меліков.

— У готелі «Ритц» теж?

— У «Ритці» плачуть, коли падає курс акцій на біржі. А в нас — коли людина раптово усвідомлює, що вона безнадійно самотня і що вже немає сенсу себе дурити.

— Кікі потрапив під машину?

— Гірше. Він заручився. З жінкою. Це трагедія для Рауля. Якби він утік з іншим геєм, то однак би залишився серед своїх. Але жінка! Це споконвічний ворог. Зрада. Гріх проти Святого Духа! Навіть гірше за смерть!

— Бідні гомосексуалісти! їм доводиться боротися відразу на два фронти! Проти конкуренції і серед жінок, і серед чоловіків!

Меліков усміхнувся.

— Щойно Рауль висловив низку яскравих думок про жінок. Най-невинніша: «Жінки — це оббіловані тюлені». Про окрасу кожної жінки — великі груди, — які так цінуються в Америці, він теж не надто приємної думки. «Обвисле коров’яче вим’я для виродків-смок-тунів» — його найлагідніший вираз. Щоразу, уявляючи, як Кікі висне на якійсь дамі, він починає вовком вити. Добре, що ти прийшов. Треба затягти його в номер. Тут внизу він залишатися не може. Допоможи мені. Хлопець двісті фунтів важить.

Ми наблизилися до пальм.

— Раулю, він повернеться до тебе, — прошепотів Меліков. — Кожен може помилитися. Кікі повернеться. Опануйте себе.

Спробували його підняти. Рауль оперся на мармуровий стіл і зарюмсав. Меліков умовляв його далі:

— Тобі потрібно поспати. Тоді полегшає. Він повернеться, Раулю. Я таке часто бачив. Він точно повернеться!

— Навіки зганьблений, — процідив Рауль.

Поки ми з ним морочилися, він наступив мені на ногу. Двохсот — фунтова туша!

— Та обережніше, триклята стара баберо! — вилаявся я.

— Що?

— Ви поводитеся, як сентиментальна стара баба!

— Це я — стара баба? — обурився Рауль майже нормальним тоном.

— Пан Росс зовсім не те мав на думці, — заспокоював Меліков.

— Та ні, я мав на думці саме те, що сказав!

Рауль провів рукою по очах. Ми дивилися на нього і чекали якогось істеричного зриву.

— Я — баба! — стиха промовив він. У голосі бриніла смертельна образа. — Я — баба!

— Та він такого