Книги Якова - Ольга Токарчук
Моше привозить додому своїх друзів, молодих людей з багатих родин; тоді мати відчиняє вікна в сад і вибиває пил із садових меблів, на середину кімнати пересуває клавікорд, щоб його було чути в цілому домі та в саду. Сестри вдягають найкращі сукні. Молоді приятелі Моше, всі ці поети, філософи і бозна-хто ще (Зальман називає їх легкодухами), — то люди відкриті й сучасні; нікого з них не бентежить Зальманова довга борода й чужинський акцент. Вони наче вічно п’яні, в якійсь ейфорії, захоплені собою, власними віршами, які аж лускають від алегорій та абстракцій.
Коли мати кличе їх вечеряти, Моше саме стоїть посеред салону.
— Ви чули? Ходімо їсти Левіафана! — вигукує він. Молодь встає з місць і, ковзаючи по виглянсуваній підлозі, поспішає зайняти найкращі місця за столом.
Моше вигукує:
— На месіанському бенкеті Ізраїль з’їсть Левіафана! Щоправда, Маймонід тлумачить це пафосно й по-філософському, але чи варто гордувати віруваннями простих людей, які ціле життя ходили голодними?
Моше займає місце по самій середині довгого столу і продовжує просторікувати:
— Так, народ Ізраїля пожере Левіафана! Велетенська туша потвори виявиться такою ніжною і смачною, як… Як…
— Як м’ясо перепелят, — підказує хтось із друзів.
— Або прозорих летючих риб, — веде далі Моше. — Народ їстиме Левіафана, доки не втамує свій тисячолітній голод. Ох, який то буде незабутній бенкет. Вітер лопотітиме в білих скатертинах, а кістки ми кидатимемо під стіл собакам, яким теж дещо перепаде в день спасіння…
Лунають поодинокі оплески, бо всі вже накладають собі на тарілки страви. До пізньої ночі в домі Добрушків лунають музика й вибухи сміху, коли молодь грає в модні французькі товариські ігри. Шейндель стоїть, спершись об одвірок і сплівши руки на грудях, і з гордістю дивиться на сина. Вона має повне право ним пишатися: 1773 року він видав аж три власні наукові праці: дві німецькою й одну гебрайською. Всі — про літературу.
На поминках після похорону Зальмана, який відбувся у квітні 1774 року, Моше просить про розмову дядька Якова Франка. Вони сідають на заскленій веранді, де Шейндель узимку тримає квіти; тепер тут стоять високі фікуси, пальми та олеандри.
Моше, здається, захоплюється Яковом і водночас недолюблює його. Він часто ставиться до людей так емоційно й амбівалентно. Косо дивиться на його простацькі манери, які той так підкреслює, його дратує дядьків строкатий театральний турецький одяг. Заразом у Моше викликає захват його незбагненна, нічим не підкріплена впевненість у собі, такої він ще ні в кого не бачив. Усвідомлює, що відчуває повагу до цієї людини, ба навіть дещо побоюється її. І саме це його так вабить до Франка.
— Хочу, щоб ти був свідком на моєму весіллі, дядьку. І щоб був присутній на моєму хрещенні.
— Мені подобається, що на поминках ти мене запрошуєш на весілля, — каже Яків.
— Батькові це сподобалося б. Він завжди казав, що треба вперто йти до мети.
Крізь шибку решті гостей може здатися, що вони, сидячи тут і курячи люльки, розмовляють про покійного Зальмана. Вони розслаблені, Яків випростав ноги й замислено випускає кільця диму.
— Все зводиться до того, — каже Моше Добрушка, — що Мойсей та його конституція — це обман. Сам Мойсей пізнав істину, але приховав її від свого народу. Навіщо? Мабуть, щоб мати над ним владу. Він створив таку потужну брехню, що вона здається правдою. Мільйони людей вірять у неї, керуються нею і згідно з нею живуть, — Моше неначе проповідує, навіть не дивлячись на дядька. — Яке це відчуття: коли усвідомлюєш, що досі жив у цілковитій омані? Це так, ніби сказати дитині, що червоне є зеленим, зелене — жовтим, жовте — рожевим, а дерево — то насправді тюльпан.
Добрушка аж забувається, захопившись порівняннями, далі робить якийсь змах рукою і продовжує:
— Тобто світ — це омана, суцільний театр. А в Мойсея ж був величезний шанс свій вигнаний і заблуканий народ вивести з пустелі до істинного світла. Але ні: він вирішив обдурити його, вигадав закони й приписи і представив їх як божественні. Цю таємницю він заховав так глибоко, що мусили минути віки, доки ми дізналися правду.
Зненацька Моше сповзає зі стільця і стає перед Яковом навколішки, кладучи голову йому на коліна.
— Ти, Якове, є тим, хто весь час нам про це нагадує. Ти взяв на себе цю ношу, і я захоплююся тобою.
Яків, здається, не здивований: обіймає голову молодого Добрушки, і якби зараз хтось побачив їх крізь шибку, подумав би, що дядько втішає небожа, який втратив батька. І розчулився б.
— Знаєш, дядьку… Мойсей страшенно завинив перед нами: він прирік євреїв, і не лише нас, на незліченні нещастя, поразки, пошесті й страждання, а потім покинув свій народ…
— Пішов у іншу віру, — додає Яків, а Добрушка повертається на стілець і підсувається так близько до дядька, що їхні обличчя опиняються на відстані долоні.
— Скажи, хіба я не правий? Нас намагався врятувати Ісус, і йому це майже вдалося, але його ідею перекрутили, як і ідею Магомета.
Яків каже:
— Закони Мойсеєві — то тягар і згуба для народу, але Боже вчення — досконале. Жодна людина, жодне живе створіння не сподобилося його почути, але ми віримо, що почуємо. Ти знаєш це, правда ж?
Моше Добрушка енергійно киває головою.
— Уся істина — у філософії Просвітництва, у знанні, яке ми можемо здобути. Саме воно вирве нас із цих злиднів…
Шейндель тривожиться, помітивши, що відбувається за шибкою веранди. Повагавшись якусь мить, рішуче стукає й відчиняє двері, щоб повідомити, що вже подано скромну перекуску.
Про будинок біля катедри та нову партію незаміжніх дівчат
Від самого початку, вже першого року, до помешкання на Петерсбурґер Ґассе починають прибувати гості, в цілому домі стає гамірно. Усі флігелі зайняті, а ті, кому забракло місця, винаймають кімнати в домах міщан. У сонному Брюнні з’являється нова сила, адже майже всі гості — молодь. Оскільки всі науки відбуваються вранці, решту дня вони нудьгують, і Володар організовує для них муштру. Відтепер подвір’я гомонить різними мовами: тут разом марширують хлопці з Польщі, Туреччини, а
