Книги Якова - Ольга Токарчук
— Панна Ева, схоже, згадує офіцерську кімнату і сумує за Рохом, — іронічно каже Матушевський, помітивши її сумне обличчя.
Всі в кареті хихотять, крім її батька. По його обличчю важко сказати, про що він думає. Обіймає доньку однією рукою і ховає її голову під плащ, наче вона цуценя. Так Еві вдається приховати сльози, що котяться з її очей градом.
Вони доїжджають до Брюнна ввечері 23 березня 1773 року і винаймають кімнати в заїзді «Zum blauen Löwen», але вільні лише дві кімнати, тож спати доводиться в тісноті. Підрозділ, що складається з «Форішів» та «Фурманів», спокійно спить у стайні, просто на сіні, що лежить на землі. Дембовський поклав під голову скриньку з грошима й документами. Але наступного дня вони довідуються: щоб оселитися в місті, потрібен спеціальний дозвіл. Ось чому Яків з Евою вирішують їхати до Просніца, до своїх кузенів Добрушків.
Про родину Добрушків у Просніці
Ева дивиться широко розплющеними очима на одяг тутешніх жінок, на їхніх песиків, карети. Бачить рівненькі ряди голих о такій порі виноградників, чисті, прибрані до Великодня садочки. А перехожі зупиняються, забачивши їхню карету, високу шапку її батька та її підбитий вовчим хутром кожушок. Костиста міцна долоня, яка не знає спротиву, тримає її міцно за зап’ястя, розтягуючи новеньку рукавичку з козлячої шкіри. Еві боляче, коли батько так стискає, але вона не скаржиться. Ева може багато витримати.
Дім Добрушків знають у місті всі, кожен може показати дорогу. Будинок стоїть на ринку, двоповерховий, на першому поверсі — крамниця з великим вікном. Фасад свіжо підмалювали, а тепер якісь люди мостять перед будинком бруківку. Карета зупиняється, ближче під’їхати неможливо, візник біжить, аби повідомити про приїзд. Невдовзі у вікнах на першому поверсі розсуваються фіранки, на прибульців поглядають допитливі очі старших і молодших мешканців.
Господарі виходять гостям назустріч. Ева робить реверанс перед тіткою Шейнделлю. Та розчулено пригортає її до себе. Ева відчуває запах її сукні: легкий, квітковий, схожий на запах пудри й ванілі. У Саломона, тобто Зальмана, сльози на очах. Він дуже постарів, ледве ходить. Обіймає Якова своїми довгими руками і поплескує по плечах. О, так: Зальман слабкий і хворий, змарнілий. Його завжди велике черево спало, обличчя прорізали зморшки. Двадцять один рік тому на весіллі в Рогатині він здавався удвічі більшим. Зате Шейндель, його дружина, цвіте, наче яблуня навесні. Хто б сказав, що вона народила дванадцятьох дітей? У неї досі гарна фігура, повна, кругляста. Лише трохи посивіла, густе волосся зачесане вгору й зібране чорними мереживними заколками, які притримують маленький чепчик.
Шейндель аж світиться гостинністю, але водночас недовірливо поглядає на кузена. Вона так багато про нього чула, що тепер не знає, що й думати. Про людей вона майже ніколи не думає нічого хорошого: надто часто вони їй видаються дурними та марнославними. Вона обіймає Авачу дещо театрально, заміцно: над жінками вона завжди має владу. Захоплюється її кісками, заплетеними на польський лад. Шейндель — красива жінка, гарно вбрана, впевнена в силі своїх чарів, якими вона аж промениться. Невдовзі в будинку буде чутно лише її голос.
Вона безцеремонно бере кузена за руку і веде до салону, розкіш якого бентежить гостей, адже протягом тринадцяти років коштовні, вишукані речі вони бачили лише в костелі. А тут — начищена дерев’яна підлога, вкрита турецькими килимами, пастельні квіткові візерунки на стінах, білий інструмент із зубами клавіш, а біля нього елегантний стілець на трьох ніжках, що імітують звірячі лапи. Драперії на вікнах, витончена скринька для ниток — коли прибули гості, вона саме вишивала з доньками, тому на стільцях лежать п’яльця. Доньок чотири; вони якраз стоять рядочком, усміхнені, задоволені собою: найстарша Блюмеле, красива, невисока й весела, далі Capa, Ґітля і молоденька Естера з кучерями й рум’янцями, наче намальованими на блідих щоках. Всі вбрані в сукенки у дрібні квіти, але кожна сукенка — іншого кольору. Еві хочеться таку сукню й такі стрічки у волоссі, у Варшаві таких не носять; вона вже відчуває, що закохується в ці сукенки, ці ніжні кольори, ці стрічки. В Польщі ходять у яскраво-червоному, густо-рожевому й турецькому синьому, а тут усе наче пом’якшене, розведене молоком; навіть немає такого слова, яким можна назвати цю припорошену рожевість стрічок у волоссі. Тітка Шейндель представляє своїх дітей. Її єврейська мова трохи інша, ніж та, якою говорять гості з Польщі. Після дівчаток по черзі підходять хлопці.
Ось Моше, який, дізнавшись про приїзд славетного дядька, спеціально прибув із Відня. Він лише на два роки старший за Авачу, йому двадцять; у нього худорляве рухливе обличчя, нерівні зуби; він уже пише наукові праці німецькою та гебрайською. Його цікавлять поезія та література, а також новітні філософські течії. Моше здається трохи занадто сміливим, занадто балакучим, самовпевненим, як його мати. Є такі люди, що відразу завдають клопотів: до них горнешся, прихиляєшся серцем без жодної на те причини — знаєш-бо, що то все лише гра й удавання. Саме таким є Моше. Дивлячись на нього, Ева відвертається й червоніє, і від цього їй ще більше соромно. Вітаючись із ним, робить дещо незграбний реверанс, але руки подати не хоче; Шейндель усе бачить і робить знак чоловікові й усім присутнім, що дівчині бракує добрих манер. Імен наступних дітей Добрушків Ева запам’ятати вже не в змозі.
Шейндель Гірш народилася у Вроцлаві, але її родина походила з Ряшева, як і родина Якова. Мати Якова та батько Шейнделі були сестрою і братом. Тепер їй тридцять сім, її обличчя виглядає все ще молодо й свіжо. Великі темні очі схожі на колодязі — хтозна, що там на дні. Дивиться вона проникливо, підозріливо, уважно. Важко ухилитися від цього погляду. Ева відводить очі й думає, як тітка Шейндель не схожа на її матір. Її мати була довірливою й прямолінійною, через що часто здавалася вразливою і безпорадною; Ева пам’ятає, як щоранку її наче покидали сили і вона мусила збирати їх, наче ягоди, повільно і терпляче. У цієї ж сил аж забагато; розмовляючи з кузеном, вона одночасно накриває на стіл. Вбігає служниця з кошиком іще теплих булочок просто з пекарні. До них — мед і грудки темного цукру, що їх кидають у каву спеціальними щипчиками.
Перші розмови потрібні для того, щоб детально роздивитися одне одного.
