Книги Якова - Ольга Токарчук

Доброго Бога отримав, почав зцілювати. Побачивши це, ті троє вельми стривожилися, що він перейме владу над світом, бо знали з пророцтва, що прийде Месія і подолає смерть на вічні віки. Прийшов, отже, Ісус із Назарета до першого з трьох, і той його пустив до другого, а другий — до третього. Але третій, який був Володарем Смерті, запитав його: «Куди ти йдеш?» А Ісус відповів на те: «Йду до четвертого, який є Богом над усіма Богами». Розгнівався Володар Смерті й сказав: «Це я — Господь світу. Залишайся в мене, сидітимеш по праву руку від мене, будеш Сином Божим». І збагнув тоді Ісус, що немає в ньому сили Доброго Бога і він беззахисний, мов дитина. І сказав Володареві Смерті: «Хай буде так, як ти хочеш». Але той відповів йому: «Сину мій, мусиш пожертвувати мені тіло своє і кров свою». «Як же так, — заперечив Ісус. — Як же я віддам тобі своє тіло, якщо сказано мені було, що я маю дарувати світові життя вічне?» І тоді Бог той, Володар Смерті, сказав: «Бути такого не може, щоб на світі не було смерті». А Ісус на те: «Але ж я учням своїм це обіцяв…» Перебив його Володар Смерті: «Скажи учням своїм, що життя вічне буде не на цьому, а на тому світі, як мовиться в молитві: …і в Царстві Твоїм життя вічного, амінь». І залишився Ісус у Володаря Смерті, і приніс у світ більше смертей, ніж Мойсей. Євреї помирають безрадісно, неохоче, бо не знають, куди потраплять по смерті. А християни помирають із радістю, бо кажуть, що для кожного приготована часточка неба поруч з Ісусом, який сидить праворуч від Отця. Отак відійшов Ісус із цього світу. А через багато віків знову почувся поклик: «Хто хоче йти?»

Озвався Шабтай Цві: «Я піду». Пішов, як дитина, нічого не домігся, нічого не здобув.

«Тому слідом за ним було послано мене», — розповідає Яків, і западає тиша така, хоч мак сій. Здається, ніби Яків розповідає казочку дітям. «Послано було мене, — веде далі Яків, — щоб я приніс життя вічне у світ. І даровано мені силу. Але я простак і сам не піду. Ісус був великий учений, а я — простак. До тих трьох треба йти обережно, крутими дорогами, вони-бо читають з наших вуст навіть невимовлені слова. Слід крокувати у тиші, мовчки, без галасу. Але я не зроблю й кроку, доки не настане час здійснитися моїм словам».

Лише дехто з присутніх упізнав у цій оповідці наш святий трактат, який хіба що в такій спрощеній формі міг дійти до народу.

Коли Яків закінчив, його вмовляли розповідати ще. Тож він почав наступну історію.

Якось один король заснував великий костел. Фундамент заклав досвідчений майстер, був він на лікоть укопаний в землю, а над землею — заввишки з людину. Заклавши фундамент, той майстер зненацька зник на тринадцять років, а коли повернувся, взявся зводити стіни. Спитав його король, чому він пішов, нікому нічого не сказавши, і покинув свою справу.

«Королю мій, — сказав будівничий, — якби я негайно взявся добудовувати споруду, фундамент не витримав би тягаря стін. Тож я зник навмисно, щоб фундамент добре осів. Тепер я будуватиму костел, і стоятиме він віки вічні».

Я швидко зібрав докупи кількадесят списаних такими оповідками аркушів. Так само зробив і Єрухім Дембовський.

Пташка, яка вистрибує з табакерки

Моше скеровує на двір у Брюнні якихось ремісників, які говорять німецькою з чудернацьким акцентом.

Спершу показує Якову та Еві малюнки.

Заплутано пояснює користь від винаходу, але Яків, здається, не розуміє, як це працює. Кажуть, начебто така сама річ є при імператорському дворі, де у Моше чимало знайомих і друзів. Він буває там і сподівається, що невдовзі і Яків з’явиться там зі своєю прегарною донькою. Тепер Моше просить називати його Томасом.

Через кілька тижнів виявляється, що конструкція винаходу дуже проста: це кам’яна чаша, яку ставлять у кімнаті з найвищою стелею; чаша старанно відшліфована; посередині її — труба, що йде вгору і вистромлюється крізь дах, наче комин. Довелося вийняти кілька черепиць і збудувати для неї дерев’яну підпору. Нарешті вона працює.

— Камера-обскура, — каже Моше-Томас гордо, як конферансьє в театрі. Жінки плескають у долоні. Томас махає руками з тонкими зап’ястками, аж лопотить мереживо на його манжетах. Приємне гладенько поголене обличчя, хвилясте волосся. Широка усмішка, ледь кривуваті зуби. «Хто здатний протистояти чарам цього юнака, в голові якого народжуються сто ідей на секунду і який втілює їх швидше за будь-кого іншого?» — думає Ева. По черзі вони підходять до чаші. І що ж бачать? Неймовірно. Нахилившись над її відшліфованим дном, вони бачать цілий Брюнн: дахи, вежі костелів, вузькі вулички, що спинаються вгору і збігають униз, крони дерев, ринок із ятками. До того ж це не мертва картинка, все рухається: ось Альте Шмідеґассе їде карета, запряжена четвіркою коней, а ось тут черниці ведуть сиріт і робітники брукують вулицю. Хтось намагається пальцем торкнутися картинки, але здивовано відсмикує його: місто на дні чаші нематеріальне. Пучка пальця відчуває лише прохолоду полірованого каменю.

— Тепер ти, Володарю, бачитимеш усе місто. Це великий винахід, хоч нема в ньому ні магії, ні кабали. То все — сила людської думки.

Моше — зухвалий. Він сміє підштовхувати Якова до чаші, і той мовчки слухається юнака.

— Бачити, але самому лишатися невидимим… Це воістину божественний привілей, — підлещується Моше.

Завдяки цьому винаходові Моше здобуває повагу серед молоді. Помічаючи, що Володар виявляє до нього симпатію, юнаки і юнки починають ставитися до нього мало не як до сина Якова. Тим паче, що більшість із них справжніх синів Володаря не знає. Ті знов у Варшаві. Яків відіслав їх додому, і вони повернулися до Польщі з полегшенням. Там ними займаються Якубовський та Воловський.

Яків дивиться на Моше з вікна; розглядає його дуже уважно. Бачить, як той розхиляє поли французького жакета, широко розставляє ноги в білих шовкових панчохах, щоб намалювати щось жердиною на піску для молоді, яка згуртувалася довкола нього. Моше нахиляється, видно його тім’я. Його красиві кучері дарма поневіряються під перукою. Заріст на обличчі ледь помітний, шкіра оливкова й гладенька. Мати надто його розніжила. Шейндель надмірно пестує своїх дітей, вони ростуть наче принци й принцеси: самовпевнені, бундючні, красиві, зухвалі. Колись життя стане для них гіркою наукою.

Якщо Яків ледь вихилиться, помітить Авачу, яка теж зі свого вікна спостерігає за сценою внизу та цим жевжиком. У її тілі —