Книги Якова - Ольга Токарчук
— Ти схожа на матір, — каже він.
— А звідки ви знаєте, пане, хто моя мати?
У залі чутно смішки.
— Ти ж наймолодша донька Францішека, правда?
— Так, але не наймолодша, в мене ще двоє братів.
— А як тебе звати?
— Аґата. Аґата Воловська.
Яків розмовляє з ще однією — Теклею Лабенцькою. Їй не більше дванадцяти, але її яскрава краса притягує зір.
— Балакаєш по-німецьки?
— Ні, по-французьки.
— То як сказати французькою: я дурна, як гуска?
У дівчинки починають тремтіти губи, вона опускає голову.
— Ну, то як? Ти ж кажеш, що знаєш французьку.
Текля тихо каже:
— Je suis, je suis…
Западає така тиша, хоч мак сій. Ніхто не сміється.
— Я цього не скажу.
— Чому це?
— Я говорю лише правду.
Яків останнім часом не розлучається з тростинкою з головою змії на кінці. Тепер він цією тростинкою торкається дівочих плечей та декольте, смикає нею за петельки їхніх корсетів, лоскоче шиї.
— Будьте ласкаві, зніміть свою одяганку. До пояса.
Дівчата не розуміють. Єрухім Дембовський теж збентежився, ледь-ледь зблід і перезирається з Шимановським.
— Пане… — починає Шимановський.
— Роздягайтеся, — лагідно каже Володар, і дівчата починають знімати одяг. Жодна не протестує. Шимановський киває головою, немов заспокоюючи їх і підтверджуючи, що привселюдно оголювати перса — то звичайна річ у цьому домі. Дівчата розстібають корсети. Одна з них тихо схлипує. Урешті вони стоять напівоголені посередині зали. Жінки з гіркотою відвертаються. Яків навіть не дивиться на них. Підкидаючи в руці свою тростинку, виходить.
— Навіщо ти їх так принизив? — з глибоким докором питає його Францішек Шимановський, що виходить слідом. Він схожий на поляка, носить довгі чорні жорсткі вуса. — Що тобі заподіяли ці невинні панночки? Отак ти їх вітаєш?
Яків відвертається задоволений собою, всміхнений.
— Ти чудово знаєш: я нічого не роблю без причини. Я принизив їх привселюдно, щоб у слушний час вивищити над усіма. Так і передай їм, хай знають.
Рештки. Як ловити рибу в каламутній воді
Написано в книгах, що три речі з’являються в житті тоді, коли про них не думаєш: Месія, загублена річ і скорпіон. А я додав би ще четверту: наказ виїжджати. Живучи з Яковом, треба завжди бути готовим до всього. Тільки-но я обжився у Варшаві, а дружина моя Вайґеле, себто Зофія, розпорядилася оббити стіни помешкання на Довгій набивною тканиною, з Брюнна прийшов написаний рукою Якова лист, у якому він велить привезти йому грошей, бо бракує. Шкода мені було залишати Вайґеле, Зосю, яка нещодавно народила нам другу донечку Анну. Але я таки зібрав потрібні кошти, поклав їх у бочку, як ми робили в Ченстохові, вдаючи з себе купців, що торгують пивом, і вирушив у дорогу разом з Людвиком Воловським і синами Натана, тобто Міхала. Через тиждень ми були на місці. Яків привітав нас у своєму стилі — гучно й емоційно. Ми ще не встигли зіскочити з брички, а нас уже пригощали, як королів. Аж до вечора ми роздавали листи, розповідали, що в кого чувати, скільки дітей народилося, хто помер. А оскільки моравське вино, яким нас частували, було некепське, у голові одразу зашуміло, тож очуняв я аж наступного дня, поволі згадуючи, де я.
Правду кажучи, той Брюнн мені ніколи не подобався: то було життя панське, а не таке, як має бути. Мабуть, прикро було Якову, що я не захоплювався розмірами й пишнотою дому, коли він водив мене своїм новим маєтком навпроти катедри і коли ми всі разом ходили на месу, де мали власні місця на лавах, наче якась шляхта. Я пригадував інші його доми: низеньку нору без вікон у Салоніках, куди світло потрапляло лише тоді, коли відчиняли двері; дерев’яний дім у Джурджу, покритий пласким камінням, із латаними глиною стінами, які милосердно обплітав виноград. А ще той, якого він собі забажав у Іваному: хату з однією кімнатою, земляною долівкою та перехнябленою піччю. І в Ченстохові: кам’яну темницю з віконечком, не більшим за носовичок, де завжди було холодно й вогко. У Брюнні мені було якось ніяково, і я раптом почав усвідомлювати, що старію і що ті всі новомодні речі мене вже геть не ваблять. Вихований у буських злиднях, я вже ніколи не звикну до багатства. Та й костел — високий, стрілистий, якийсь ніби змарнілий — мені здавався місцем чужим і незатишним. У такому місці непросто молитися; ікони й скульптури, навіть якщо вони красиві, перебувають задалеко, і їх не роздивишся спокійно й неспішно. Голос ксьондза відбивається відлуннями — я ніколи нічого не розумію. Зате відомо, коли ставати навколішки. Це я добре запам’ятав.
Яків завжди сідає на першу лаву, просто переді мною. Носить багатий плащ. Поруч із ним — Авача, гарна, наче глазуроване тістечко, що їх продають тут із засклених вітрин, як біжутерію. Волосся під капелюшком — старанно вкладене, а капелюшки Авача носить такі вигадливі, що я не можу відвести від них погляду. Поруч із Евою — Звєжховська, яка виконує функцію економки замість хворої Віттелі, і ще дві панночки. Хотілося б мені сюди привезти свою старшу доньку Басю, щоб обтерлася у великому світі, бо у Варшаві небагато вона побачить і навчиться, але замолода ще.
Дивився я на весь той новий світ, який перед Яковом відкрився в чужій країні, і думав: невже це той самий Яків? Адже я від його імені собі прізвище взяв, наче якась челядь його, наче дружина, але ось зараз дивився на нього і не впізнавав. Трохи поповнів, волосся геть сиве — це такий ще з Ченстохови в нього був слід.
Приймав нас із Воловським у своєму обставленому по-турецькому покої, де сидіти слід було на підлозі. Скаржився, що кофію вже багато пити не може, бо він йому шлунок висушує, та й взагалі багато розводився про своє здоров’я. Це мене здивувало, бо колись здавалося, ніби він геть безтілесний.
Перші дні скоротали ми, гуляючи околицями, відвідуючи
