Стара холера - Володимир Лис

Адам гірко усміхнувся тепер – «Дамчику». А кому й що він дав, зумів дати? Що дав їй і що дала вона?

…У п’ятому класі до їхньої Тупталівської школи, тоді ще семирічки, додалися учні з двох сусідніх сіл – Кутівців і Терешок. Бо там були тико початкові школи. Їхній клас розділили на два – п’ятий «А» і п’ятий «Б».

Він потрапив до «Б»-класу, і з них дражнилися – «бекали», а вони відплачували «паралельникам» – «аками» або «гаками».

Серед трьох дівчат-«бекалок» із Терешок була і вона – Катя. Катруся, Катеринка, Катюня, Котюня, а ще – Котенятко. Так йому чомусь найбільше подобалося, так називав подумки, хоч була Катруся-Котенятко статною, високою, на півголови, а може, й на цілу голову вища за нього – недомірка Адама. Дамчика. Коли він уже оселився в цій хатині й завів собі кішку, то навіть коли та стала дорослою, великою кошицею, все одно називав її Котенятком. І жінка – Катруся, Катеринка, Котюня, Котенятко – сміялася:

– Яка ж вона котенятко?

– Котенятко і є, – уперто одказував Адам.

– Та ж стара вже котяра, а ти – Котенятко… Назвав би вже ліпше Мурка. Або Сірячок. Або Білолапка. А то – Котенятко.

– Котенятко, – ніжно вимовив Адам.

– Дивний ти, – казала Катя-Котенятко.

Тоді ж, у п’ятому класі, найбільшим щастям для нього було, коли його Котенятко повертало голову – сиділа на три парти попереду – і, угледівши Адамів захоплено-закоханий погляд, глузливо всміхалась або показувала язика.

Мала довгу – довжелезну, нижче пояса – косу. За яку любили смикати хлопці. Катя-Котенятко сердилася, била по руках, а іноді заливисто сміялася й показувала язика. Язичок у неї був великим, гострим на слівце і теж найкращим, найліпшішим, як і все в неї. За косу Адам смикати не смів, але норовив тернутися об ту диво-косу, а кілька разів крадькома погладив.

Через пару днів навчання він сказав до Котенятка:

– Давай, піднесу портфеля.

Катя глянула на нього своїми очищами з паволокою:

– Бери, як хочеш.

То було велике, незміряне ніким щастя – нести її портфелика цілих два кілометри, до повороту на Терешки. Адам ніс би й далі, та вона не давала:

– Хватить, а то ще скажуть, що я собі кавалєра найшла.

І сміялася. Йому здавалося, що той сміх ще довго котився за нею різнокольоровими горошинами по дорозі, доки Котенятко не зникало разом з іншими дівчатами й хлопцями, котрі теж підсміювалися з Адама, за ще одним поворотом на терешківській дорозі.

Таке зриме, всеохопне його щастя тривало недовго, бо знайшлися інші бажаючі нести Котеняткового портфеля. Один з них, Вітька Бурець з шостого «А» класу, наказав Адамові коротко: «Брись!», геть як до кота, і ще й дав болючого щигля. І Адам відступив. Завше звик відступати.

Йому лишилося те, що було його, Адамове, те, чого ніхто не міг забрати. Ніхто не міг забрати його милування Котенятковим обличчям, поставою, косою. Не міг забрати таємного вдихання неповторних запахів її коси, доторків крадькома до диво-косиці. Насолоди від її голосу – переливчастого, часом воркітливого, що розпадався на десятки барв і сотні скалок. Зазирання крадькома в очі – світло-сірі, трохи зеленкуваті.

А ще була особлива радість. Катя мала коротке прізвище – Без23. І в травні, коли справжній квітучий без наповнював сільські вулиці своїм ароматом, Адам прокрадався в чужі садки, де той без ріс, відламував гроно та приносив до школи. Для Катрусі з пахучим прізвищем Без. Це стало своєрідним ритуалом, аж на третій рік спитала у травні:

– А де ж твій без?

– Без? – Адам збентежився. – Ще ж не цвіте. Коло нас не цвіте.

– Як добре пошукаєш, то знайдеш, – сказала ця примхливиця.

І Адам знайшов аж на другім кутку.

І вручив галузку своєму дивові.

З його любові і відданісті підсміювалися однокласники. Ніхто не міг поставити їх поруч, у Каті, що стрімко виростала, хай не в писану красуню, як та Єва, а ставну миловидну дівчину, були свої прихильники, хлопці, яким дарувала підліткову симпатію.

Після того пам’ятного дарування раннього безу (пес коло тої хати порвав Адамові штани, за що він мав доброго прочухана од тітки Ярини) настав кінець шкільному навчанню. Адам пішов пасти корів, а Катя поїхала вчитися в більше, приміське село.

На пасовиську Адама не раз зігрівала згадка про його Котенятка.

І воно не раз приходило до нього. Допомагало пасти корів. Сміялося. Він досхочу смикав її за косу і гладив те косище. Він підсаджував Катю на хмарку, яка поволі пливла в літньому небі над пасовиськом. Дівчина сиділа там, метляла босими ногами (неодмінно босими) й просилася зняти неї.

«Зніму за поцілунок», – ставив умову Адам, і вона згоджувалася.

Бо та ж хмара могла її забрати з собою далеко-далеко. І таки забрала. Катя-Котенятко даленіла й даленіла. Хоч згадував і коли була перерва в його пастушому житті на службу в армії. Хоч лишилося щось таке, наче роса на стеблі: зачепи стебло – і легенькі бризки розсиплються на сонці.

Він зустрів її через вісім років після випускного вечора в їхній школі-семирічці. Цілком дорослу. Вже коротко підстрижену. То була вона й не вона. Село посвітлішало од її присутності. Прийшла. Не важливо чому. Адам зрозумів: завітала, аби він її побачив, прителіпавшись для чогось (рідко коли сюди приходив) до центру села. Прийшов, щоб неї побачити. Згадати. Бо почав забувати. Витворити нову її у своїй уяві. Заново народжену.

– Чого ти так дивишся, Адамчику? – спитала вона, і очі неїні побільшали.

«Голос зовсім не змінився, – радо подумав Адам. – Такий, як у школі. То ж вона моя».

Спитав натомість:

– Де твоя коса?

– Відрізала і продала, – засміялася вона. – Якби знала, що ти купиш, то привезла б для тебе. Тільки ж у тебе таких грошей нема.

– Нема, – згодився Адам. – Якби були, то купив би. А хіба коси продають?

– Все продають, Дамчику. Навіть душу.

– Душу? За скіко?

Адам дурнувато всміхнувся. Колись тітка Ярина сказала, що душа міститься всередині, у тій ямці, що під шиєю. Що там вона кукурікає або соловейком співає, як людина добра. І гавкає, якщо погана.

«А моя ж як озивається?» – Адамова думка довго не давала йому спокою.

Врешті вирішив, що його душа більше плаче. Тихенько скиглить, тико того ніхто не чує. А може, й добре, що не чує, бо інакше