Стара холера - Володимир Лис
– А я страшно учнів боюся. Вони б мене заклювали. А тут собі почуваєшся командиром. Часом і крикнути можна.
– Ти – крикнути? Не сміши, – сказала Ліза. – Та ти й мухи не образиш.
– А давай спіймаємо муху, і побачиш, – серйозно сказав Степанко.
– І що б ти зробив тій мусі?
– Крила пообривав би. Я, щоб ти знала, мушиний садист.
«Мушиний садист» дедалі більше подобався Лізі. Подобалося ходити з ним на каву і просто бродити Києвом. Розмовляти про геть усе на світі: про серйозне, ту ж літературу, і ні про що. Сваритися і миритися. Подобалося навіть те, як він приходив і ставав на другому боці вулиці. Ліза сердилася за ці його стовбичення, а він відповідав:
– А я, може, рахую твоїх колишніх коханців.
– Нащо ж їм приходити до мене?
– А щоб проливати сльози, що втратили таку дівчину.
– Зайшов би ліпше до крамниці… І взагалі, що за манера – стояти годинами на вулиці…
– А в мене відпустка. Канікули… Хоча ти маєш рацію – я марную час.
За два дні по тому прийшов уже якраз до закінчення її робочого часу. І хоч намагався жартувати, Ліза побачила – Степан дуже стомлений. Уже дорогою до зупинки допиталася. Він брехати не вмів, тож виявилося: влаштувався на їхньому ринку вантажником. І півдня носив мішки.
– З чим?
– З чимось. Не знаю.
Ліза змусила признатися – з цементом.
Сказала, що то робота не для нього. Що вона не хоче, аби він надірвався.
– Ходімо до мене. Ти не поїдеш сьогодні в те своє село. Тобі треба відпочити.
– До тебе?
Він спинився. Глянув так, ніби вперше її побачив.
«Господи, з якого він століття?» – подумала Ліза.
Все ж взяла його за руку. Мусила взяти, бо здалося, що то не він, а вона стомлена.
– Ну, до мене. Здам тобі квартиру в борг. Хочеш – погодинно, а хочеш – на місяць наперед. Не бійся, я не кусатимусь. У мене є розкладачка.
Ліза казала, а в самої трусилися жижки. Може, він справді старомодний? Може, він ще й не спав з дівчиною? Хоча ж була якась, котрій купував квіти на весілля. А може, він імпотент?
Остання думка засоромила Лізу.
«Я геть заплуталася в цьому житті», – подумала вона.
– Я тебе проведу і поїду, – сказав Степан.
– А я й не напрошуюся, – сказала Ліза.
Вирвала свою руку з його і пішла геть. Подумав про неї погано?
І хай думає. Їй абсолютно все одно. Все однісінько. І хай не сміє більше приходити, якщо про неї погано думає.
Він швидко наздогнав Лізу. Схопив за плече і незвично різко повернув до себе.
– Лізо… не ображайся. Я тобі не хочу завдавати клопоту.
– Он як? Ти що, вважаєш, наче я тебе на цілу ніч наймаю в йо… – вона вимовила грубе слово. Дуже грубе. Далі сказала: – Гарно ж ти про мене подумав…
– А я так не подумав. І ніколи так не подумаю. Я, щоб ти знала…
Він затнувся. Щоки раптом спалахнули вогнем, як уже не раз бувало. Він соромився по десять разів на день, а може, й по сто. Треба буде порахувати.
Ліза дивилася на нього неприховано очікувально. Будь що буде, хай вважає її якою завгодно, тільки б сказав ті слова. Хоча б наостанок, перед тим як вона піде далі. А вона таки піде, хай тільки відпустить її плече.
– Я геть вже переповнений тобою, – сказав Степан. – Не смійся. Так воно і є. Як відро, що от-от вихлюпнеться – А я не вода, щоб вихлюпуватися, – сказала Ліза.
– Ти не вода, ти найліпша у світі Лізка – свавільна киска. І тебе треба приручити. Хоч я не вмію приручати дівчат.
Ось як він сказав. «Дивне освідчення», – подумала Ліза.
Що то було освідчення, вона вже не сумнівалася. Яке він незграбно намагався заховати словами про відро. Але відро, наповнене нею, Лізою.
Розділ 9
Пройшов день, другий, третій, четвертий… Цілий тиждень. І всередині Єви поступово наростала злість. На того дурного незугарного діда. Адама Тихіського. Якщо правду казав Роман, що Адам всеньке життя за нею крадькома сох і досі в нього те не минулося, то чого ж не йде хоч щось їй сказати? І раніше ніколи при випадкових зустрічах не почула ні словечка, ні півсловечка.
Село день за днем усе щільніше огортала осінь. Огортала як туманами по ранках і, коли не було туманів, густими холодними дощами вдень, так і невидимим покривалом щему, властивого тільки осені. Осінь роздягала село і наче питала: «Чи тобі не холодно?» Скидала не лише листя з дерев, а й з душі те, що було набуте роками. Питала: «То як тобі, ще годна стояти? Ще житимеш? Якщо так, то добре. Бо я, як і ти, постаріла на цілий рік».
Єва вслухалася в осінь, в шурхіт листя під ногами, який з кожною осінню ставав ще тихішим. Єва виходила надвір, і їй здавалося, що то навмисне листя падає тепер не так, як раніше. Безшелесно. Вона боялася стати геть глухою, їй думалося, що колись листя осипáлося інакше – шумливо й весело. Єва взяла граблі, почала згрібати опавшину у своєму старому, як і вона, садку і раптом подумала, що то ж вона згрібає свої літа.
Ось вони, лежать під кожним деревом.
Дерева вже майже не приносять плодів, але Єва не дає родичам, тому ж Митровому Васькові, зрізáти старі дерева. Навіщо? Щоб насадити нові? Вони не виростуть разом з нею, як колись росли. Їх шкода, бо кожне дерево – то ж вона сама. З неї так само опадає листя, і ніхто, крім неї, не відчуває його шелесту – ні в повітрі, на вітрі, ні під ногами.
Ніхто.
А якби й чув, то не скаже їй.
Бо, щоб почути той шелест, треба хоча б прийти в цей сад, а нащо комусь старий сад старої баби… Старої і самотньої, яка була самотньою всеньке життя.
«Як одкраяна скибка», – думала Єва. Наступна думка – скибка так і зосталася всихати. Стала сухою
