Стара холера - Володимир Лис

– Тоді порядок.

Отакий він був. Ліза дочекалася, що він сказав:

– А знаєш, насправді мені страшенно хочеться побувати в тій твоїй маленькій фортеці. Фортеці твоєї душі.

– То в чім річ? Поїхали?

– Я боюся. – Він дивився так, що Ліза подумала: цього разу не підроблено-наївно, а щиро.

– Чого? Я не кусаюся. І навіть не боюся, про мене погано.

– Зате я боюся, що ти мене вже не виженеш з тої фортеці. Я її завоюю.

– Завоюй, – сказала Ліза. – Чи теж трусь-трусь?

Він схопив її за плечі. Вперше рвійно. Притяг до себе.

– Мала моя, – сказав. – Ох, моя маленька. Я сам себе боюсь.

А тебе… Ну, хіба трішки.

Ліза якимось шостим, десятим чи сто п’ятдесятим чуттям зрозуміла – його кохання має дозріти. Впасти їй на долоню соковитим плодом. А тоді вона його схрумає. Ще й оближеться.

«Я терпляча», – сказала собі Ліза й погладила котика свого нетерпіння, що випустив пазурики, аби дряпнути Степашка.

Їхні зустрічі тривали, розширюючись до походеньок у кіно, на концерти. Причому виявилося, що її Степашко, як він сказав, не любив «відвертої попси», а захоплювався джазом. Ліза пішла на той концерт якогось заїжджого, не вельми й відомого музиканта, як визнав сам Степан, і намагалася врубатися в повільну тягучу музику, зрозуміти чим вона так подобається її коханому. Але після того концерту його обличчя стало особливим, він узяв Лізу за руку і йшов, не відпускаючи її пальців. Легенько їх погладив, потім підніс до губ. Вони цілувалися й раніше, вже цілувалися, але цей поцілунок пальців був особливим. Ніжним-ніжним, хоча й ледь відчутним. Так він обцілував усі її пальчики.

Ліза хотіла сказати жартома: «Поцілуй ще й другу руку, а то вона ображатиметься». Але не сказала. Вона боялася сполохати щось таке, чого не можна було вимовити словами. Тіло її солодко мліло, але це була не жага. Вона не могла й сказати, що це таке, якби хто запитав.

«Ох, біда, – подумала Ліза. – Що, мені тепер полюбити джаз? А як він мені не подобається?»

І раптом збагнула: не обов’язково повинен подобатися. Але їй по-особливому подобався Степан цього вечора.

Тільки в душі сердилася, що він кепкує з її донедавна улюбленої співачки, каже, що, крім довгих ніг, у тої ніц нема. Подумала, що ти подумаєш що на зло йому, крадькома від нього піде з Іркою на концерт своєї довгоногої улюблениці, вона вже бачила афішу. Туди треба вистоювати в черзі за квитком.

«А на твій джаз не треба», – Ліза подумки показала Степанові язика.

Щось їй підказувало, що в цьому кепкуванні її порятунок. Порятунок від чого? Прийшла відповідь – від неї самої. А може, й від цього вечора, який вона хоче оборонити від того занудного джазу. Бо джаз хоче вкрасти… Не Степашка, а літо, що отак спливає, а в ньому сталося так багато. Мабуть, якось треба затримати це літо.

Ліза пила каву і йшла по місту, де народилася й виросла, поруч із хлопцем, про якого зовсім недавно нічого не знала. Але хіба тепер знає… Їй просто добре з ним і, напевно, в цьому її порятунок. Від цього відкриття Ліза аж спинилася.

Літо спливло, і в Лізине житття ввірвалася ціла галаслива юрба малечі. Малих школяриків-третьокласників. Із Степанового класу, про яких він тепер їй розповідав щовечора. Про їхні характери, захоплення і вредність. Очі його блищали. Ліза слухала про Вітю, Катю, Еріку (вже й у селі так називають, обурювався Степан), Олега і ще десяток тих пуцьвірінків. Хоча які пуцьвірінки – у кожного був свій характер. Принаймні у розповідях їхнього захопленого вчителя. Лізі непомітно стало цікаво слухати. І вона якось подумала, що її Степан таки хороший учитель. Не просто хороший, а гарний. Степашко признався, що боїться – ще цей рік, і ще один, і йому доведеться з ними прощатися. Звик до цих малих зараз.

Поступово на деревах більшало жовтого листя, а в парку, яким вони бродили, дерева вкривалися яскравим багрянцем. Степан любив збирати опалі листки і церемонно, ніби велику коштовність, вручати букет Лізі. Ліза привозила ці букети додому і ставила на підвіконня.

Цього разу букет вийшов особливо великим. Коли вони спинилися біля Лізиного будинку, Степан сказав:

– А знаєш що… Ну, що…

– Що?

– Мені хочеться самому занести цей букет у твій замок.

«Нарешті», – подумала Ліза.

Ліза вже не раз піднімалася ліфтом на свій дев’ятий поверх (рівно посередині будинку, якщо брати його вертикально) з хлопцями. Які знали, для чого вони піднімаються. Ліза пережила два великі чи то кохання, чи то захоплення, і кілька маленьких інтрижок. Цього разу їй було не пристрасно і не байдуже, що буде далі. Як поїхали, стало страшно, що ліфт раптом зупиниться. Вона вже двічі потрапляла в такі пастки – раз сама, а раз із старшою жінкою, яка хапалася за серце і все боялася, що, доки їх визволять, їй не стачить повітря. Що вони робитимуть удвох у ліфті?

«Ну й дурне, – подумала Ліза. – Ти ще ж ніколи не кохалася в ліфті».

І раптом їй стало страшно соромно від самої появи такої думки. Зникли смішечки, зник будинок, а вони вдвох серед простору підіймалися на сьоме небо. Неймовірно високе. Майже недосяжне. Ліза притулила своє розпашіле обличчя до Степанового плеча.

Як на зло ключ не ліз у замóк. Ліза подумала, чи не пробував хто проникнути у її «зáмок». А раптом за дверима хтось стоїть?

– Давай я, – сказав Степан.

І двері легко відчинилися. За ними, звісно, нікого не було.

– Ну ось, моя нора, – принизила статус своєї оселі Ліза.

Її кохане чудище не накинулося на неї відразу, як то вже бувало в цій квартирі з іншими. «Чудище» сказало, що воно дуже хоче чаю. Не кави, якої вони випили разом вже не одне горнятко, а саме чаю.

– А чаю в мене – йок, – мстиво сказала Ліза.

– Йок? Як це?

– Мені один узбек на нашому базарчику сказав, що це означає «нема».

– А я так мріяв випити чаю…

– Обійдеся, – Ліза почала сердитися. – Обій і деся.

Він взяв неї за руку. І його рука… його рука тремтіла. Дрібно-дрібно. Ніби в «зáмку» стояв мороз-морозище.

Він підвів очі й одразу опустив. У них розпачливо махав крилами птах переляку.

«Хлопченя, – подумала Ліза. – Ну зовсім хлопченя. А ще в когось там було закохане… Та ж таких і кидають».

– То,