Понтиїзм. Казки кінця світу - Олександр Міхед

Я не знаю, яка ти, але я знаю твоє ім’я.

Я не знаю, який цей світ, де ти живеш, але, сподіваюся, він ще трохи поживе.

Я не знаю хто ти, але я тебе люблю.

Твоя мати

* * *

Сльоза капнула на аркуш і Валя заплющив очі. Темнота заспокоювала. Валя подивився на матір. Її очі були широко розплющені, зрідка проривалося слабке дихання.

Він вийшов, почувши хрип. Валя заплющив очі. Темнота заспокоювала. Крізь тишу лунав голос матері, яка нашіптувала слова листа.

* * *

Вона знову молода. Гортає книгу свого життя, що, в принципі, зводиться до двох дат. Ким вона була? Донькою і Матір’ю. Колись люди ще казали, що вона скандальна журналістка. Але вони її просто не розуміли.

У дальніх залах музею починали вимикати світло, і охорона зачиняла приміщення.

— Але ж тут немає нікого, тільки я, — шепоче вона та все одно поспішає до виходу.

Невидима охорона дихає їй у спину. Не підганяє, але дає зрозуміти, що краще поквапитися. Вона не нарікає та відчуває, як морок чорним туманом заповнює коридори за її спиною.

Вона вперше в цих коридорах, але дорога їй знайома. Шлях — це дежа вю, частини життя, побаченого у передсмертному сні.

Вона біжить, ноги не слухаються. Швидко прибуває вода. Дедалі тяжче бігти. За спиною чути гуркіт сотень ніг, що женуться за нею. Десь чимраз ближче гарчання розлючених псів.

Вона добігає до дверей. Тисне на ручку. Двері заклинило. Гасне світло. Вода прибуває. Дедалі тяжче дихати. Повітря зникає. Щось бридке шарпає її за волосся.

Вона захлинається. Хрипить. І в судомах щосили б’є ногою в двері. Вони легко прориваються, ніби зроблені з плівки. Потік води підхоплює її, і вона летить у прірву дверей.

Вона знову пташка. Легка безтурботна пташка, що сидить на найвищій точці гори і роззирається довкруги. Потоп заливає неохопні території. Суходіл, який ще мить тому де-не-де проглядався, зникає, вкритий водяним потоком.

Вода піднімається до верхівки гори. Пташка злітає, але вода продовжує впевнено підніматися. Пташка злітає щораз вище, крила стомлюються, вода теплим язиком облизує її кігті.

З кожним видихом і помахом крил птаха втрачає сили.

Знесилена, вона падає у воду.

Потік підхоплює її. Огортає теплом. Вона не йде на дно. Спина потопу піднімає її вище й вище.

Ближче до бездонних небес. Очі пташки мружаться від такої краси.

Зникає світло.

Темрява заспокоює.

З останнім подихом їй чуються голоси інших. Інших птахів неземних садів.

Міра

Субота. Час ближче до обіду. Маршрутка розважливо і неспішно везе сонних пасажирів, які ще не оговталися після минулого вечора і робочого тижня.

Під’їжджаючи до проспекту Миру, водій запитує у пасажирів:

— Міра єсть?

Мовчання.

— Міра єсть? — ще голосніше запитує водій.

У відповідь лиш тиша і очі, втуплені у вікна.

— Міра єсть? — втретє запитує водій, минаючи зупинку.

— Міра нєт! — нарешті відповідає за всіх бабця пронизливим голосом.

— Та й ніколи не було, — погоджується з нею дідусь, киваючи головою. Чи то на знак згоди, чи то нервовий тик — відголосок уже забутої війни.

Кенгуру

Останні секунди сну. Вона відчуває, що ось іще трошки, і все почнеться знову. Вона намагається розтягнути задоволення від тепла, ніжного і пухнастого відчуття приємного сну. Цієї миті щось падає в сусідній кімнаті, і дитячий надривистий вереск незгірше старого торохтливого будильника розриває тишу.

Ще один день.

Вона ще з заплющеними очима, піджимаючи пальці ніг, чалапає по холодній підлозі в дитячу кімнату. Вереск досягає найвищої межі та збивається схлипами. Вона прочиняє двері, вмикає світло.

Всі мружаться. Ще не розплющивши очей, вона чує голос старшого сина:

— Мам, це не я. Я тут ні при чому. Зуб даю, хрест на пузі.

День починається словами, які Костик приніс, як вітрянку, зі школи. Не мине й доби, як Таша почне за ним повторювати ці слова і робити цей жест — великий палець торкається верхніх передніх зубів, вказівний малює хрест на животі. Наче сотні років тому пастори-зайди намагалися навернути тубільні племена у християнство, а все, що від цього залишилося — лиш уміння хрестити пузо.

— Т-ш-ш, Ташулька, все добре, мама, вже поруч, т-ш-ш. Що трапилося, зайчику?

Мала схлипує, але вичавлює з себе:

— Мені снилося, що я була кізкою. Стлиб-стлиб. Стлибала по голах. І-і-і стлибнула. Я впала, — каже вона і заходиться жалісливим плачем.

Мати кидає погляд на годинник. Майже сьома. Час збиратися до школи.

— А знаєш, що ми зараз зробимо?

— М-м, — крутить головою мала, але пробиваються промінчики першої посмішки. Вона знає, що мама обов’язково щось придумає.

— А ми зараз наваримо смачнючої каші, щоб наша кізонька була сильною-сильною. А нашому вовчику насмажимо м’яса, щоб був добрим цілий день, — карикатурно-зловісним голосом говорить Костику. Той хоч і старший, скоро виповниться одинадцять, але все одно піддається її чарам, і посмішка розриває губи.

«Чи довго він іще буде моїм?» — питається вона, цілуючи його тім’я.

Ще один день.

«Але він не буде таким, як інші», — каже вона собі.

* * *

Люді тридцять чотири. Вона вчителька. Батьки померли. Коли самотність відчувається особливо гостро і гидотно, вона називає себе «сиріткою».

Чоловік зник. Точніше — втік. Усім, хто запитував, вона відповідала, що, мовляв, так і так, забрали на війну, ось так, просто серед ночі, новий призов. Ага, ще й прихопив усі коштовності в загальну скарбницю Міноборони, щоб було чим боротися з супостатами. Хоч люди і підсміювалися з неї, але таке тоді часто траплялося.

Наташа наминає пластівці і ранкову дозу мультиків. Їй сім. Янголя з головою, забитою принцами та іншим рожевим хмаристим щастям, яке дуже скоро розвіє вітер дорослішання.

Костику майже одинадцять. Вгризається в сосиску,