Понтиїзм. Казки кінця світу - Олександр Міхед

Із шухляди він витяг десяток папірців гірчичного кольору і поклав на стіл.

Журналістка ошелешено спостерігала за тим, як чоловік починав свій робочий день. Згодом ця історія повторювалася кожні два-три дні. Пилип Миколайович натхненно писав заяву про звільнення за власним бажанням через радикальні розбіжності з редакційною та державною політикою.

— А що, давно вже не писав. Хай буде. Хай тікі попробують мені щось сказати, а я їм отак хуяк от оце на стіл. І хай тоді шукають, хто на них робить буде.

За хвилину забіг головний редактор, весь ніби на шарнірах.

— О, бачу, вже познайомилися.

— Ага, тямущий хлопчик, — відповів Пилип Миколайович.

Головний редактор, не повівши і бровою, зі словами «дуже-дуже добре», забрав правки журналістки і покотився далі.

Наближалася обідня перерва.

— Піду покурю да треба щось пошкрябать, — сказав Пилип Миколайович і пішов на перекур, в одне із захаращених приміщень, яким «каптьорка» — найкраща назва.

Журналістка вийшла на вулицю, намагаючись на нюх визначити, де можна знайти хоч щось їстівне. Довкруги редакції були лише елітні ресторани та V.I.P.-магазини (VишуканіIноземніPродукти). За десяток метрів, у бічній вуличці, журналістка побачила наливайку, з якої обійнявшись, як пристаркуваті гомосексуальні молодята, виходили щасливі п’янички. Єдине, що потрапляло під визначення «їстівне», були маленькі сосиски, сорту «малятко», що формою та виглядом нагадували пожовані та вибляклі на сонці пальчикові батарейки.

— Синку, воно нічо, можна їсти, а з томатним соком воопше шик, — сказав їй чоловік. За напахченим і самовдоволеним виглядом це міг бути тільки охоронець, який за сумісництвом виконував обов’язки коханця продавчині.

Журналістка погамувала в собі розлючений крик «ви що, суки, не бачите, що перед вами доросла жінка», бо урчання в животі взагалі перекривало не те що внутрішній крик, а й внутрішній голос.

Запиваючи десяток «маляток» кривавим томатним соком, журналістка не могла припинити думати про давні обряди та сучасне канібалічне згризання один одного.

Питання голоду було вирішене. Принаймні на найближчі кілька годин. А там уже і до МакДака можна дотягнути. Журналістка повернулася на галеру свого робочого місця, до якої день по дню прикуті мільярди людей по всьому світу. Її думки пливли далі, розморена обідом свідомість легко уявляла криваві повстання новітніх рабів і побудови нової держави. Тієї миті, коли вона складала в голові систему виборів голови уявної країни майбутнього через голосування у соцмережах, двері кабінету відчинилися, і зайшов Пилип Миколайович разом із голомозим дідом, що мав виразно пожовклі плями довкола ширінки.

Їхня розмова не мала логіки, ніби складалася з сотень розмов, проваджених раніше. І тепер репліки виринали у випадковому порядку. Єдиним зрозумілим у цьому всьому були матюки, які ці двоє гнули, як державна система волю громадян.

— Ах старий поблядун.

— Ти на своє подивися. Уже по коліна поодвисало, а він усьо пнеться.

— А того Колю помниш?

— Єбать ту Люсю.

— Ох і Клава була.

— Ага. Ще та.

— Шо ти весь обісцятий?

— Та то ж уринотерапія називається.

— Я ж і думаю, шо ти одєколон не міняєш стікі год.

Розмова нагадувала перегукування двох кривих дзеркал, в яких не було ні логіки, ні інтересу до слів одне одного. Шарму їхній розмові надавав різний ступінь їхньої глухоти.

Раптом один пчихнув.

— Апчхи!

Другий виразно подивився на прочинене вікно.

— Апчхи!

— Будь здоровий, — сказав другий.

— Дякую. Апчхи!!!

— Будь здоровий! — ще голосніше повторює другий, наче перший продовжує спеціально пчихати, бо не почув «будь здоровий» від другого.

— Дя-а-а-а-кую. АПЧХИ!

— ЗАКРИЙ ВІКНО!!! — каже роздратовано другий.

Цієї миті перший закриває вікно і пчихає:

— Вже закрив. АПЧХИ!!!

— Закрий ЇБЛО! — верещить другий, і перший знічено шкандибає геть.

Пилип Миколайович продовжує розмову з журналісткою, ніби вона його щось запитала секунду тому.

— Це він спеціально. Приходить сюди кожного дня і травить мене. Оце, що він розічхався, це все спеціально. Це не просто так. Цей гандон старий тут робить уже 50 років. Він тут фотографом наче був приписаний. А насправді гебістом сраним був. Ти оце думаєш, що щось помінялося? Вони, сука, як ото тоді збирали досьє на кожного, так і продовжують. Цей фотокартки збирав, документував усе, своїм туда переправляв, — Пилип Миколайович виразно підняв вказівний палець вгору, але вигляд його показував, що особливо високо руку краще не піднімати, бо ті, кому доповідав старий любитель уринотерапії явно мали засідати поверхом вище. — Вони ж як? Папку збирають, людину вибирають і ведуть її все життя.

— В сенсі ведуть?

— Ну, контролюють або слідкують. Якщо ти мовчиш і не сіпаєшся, то за тобою просто слідкують. А якщо стаєш відомим поетом, як я, то тоді починають контролювати.

— То Ви поет?

— Ну да. Мої вірші навіть на уроках «пісатєлі нашого краю» вивчають. Там, звідки я родом. Мені недавно лист зі Швеції прийшов. Знаєш де це? — запитав він, не змінюючи інтонації.

Журналістка не встигла кивнути, а він уже говорив далі:

— З комітету Нобеля бумага прийшла. Так і так, Пилипе Миколайовичу, раді повідомити, що слідкуємо за Вашою творчістю дуже давно. Нас вражає і глибина Вашого стилю, і любов до землі, біль і туга за все людство, обшир Ваших філософських горизонтів. Чого ти так дивишся? — раптом перервав він монолог, глянувши на неї. — Я не брешу, так і кажуть. Я так і придумати б не зміг. Пишуть це все, коротше. А в кінці роблять маленьку приписку: це все, канєшна, добре, але ви вже п’ятнадцять год нічого путнього не написали. І вас, крім російської, ні на яку не перекладали. Представляєш?

Журналістка встигала тільки коротко кивати, ніби відстрілюючись одиночними пострілами.

— Отут я і охуїв. Ну, от звідки вони це всьо можуть знати? А дуже просто. Це все старий поблядун Сєва їм зливає. Ага, цей фотограф хрінов. Він, сука, знає, що я нічого не пишу.

— Звідки? — слабким голосом запитала журналістка. Пилип Миколайович її не чув.

— Канєшно, знає. Бо це його кантора і робить. Вони купили всі квартири довкола моєї. Зробили собі там кабінети і травлять мене. У них є така спеціальна машинка, яка настроюється на мою волну і може мені наказувать, що писать. Вони водять моєю рукою. Всьо, що ти напишеш, це не ти. Це хтось інший. Якийсь безграмотний курсант Петров чи Іванов уже 15 років мене травить тією