Понтиїзм. Казки кінця світу - Олександр Міхед

* * *

— Віриш, так давно на траліку на каталася. Аж якось скучила, — сказала Таня на зупинці. Вони витанцьовувала дивний поганський танець, намагаючись зігрітися.

Була година пік. І коли натовп заніс їх у салон тролейбусу, Таня змогла тільки видихнути:

— Ох, йо, за шо ж так. Ох, падруга, вже не скучила.

Люду затиснули щільні ряди. Їй подумалося, що тролейбус — то вантажний відсік Ноєва ковчега, в якому зібралися зайці-безбілетники, яких ніхто не запрошував у мандрівку. Або навпаки — це завбачливо приготовлена величезна консерва, якою годуватимуть звірів із верхньої палуби.

Болісний удар у живіт перервав її думки:

— Ах ти сука сумчаста! Пообвішалася сумками, дак думає, шо їй тут усі должни. А сама може всім на ноги наступать, — закричала на всю горлянку огрядна бабега років 30, замотана у хустку, з якої зблискували два розлючені ока.

— Вибачте, будь ласка. Я не хотіла, — відповіла Люда, намагаючись встояти на ногах.

— Не хотіла вона. Нє, ну, ви бачили таку корову, людоньки, — прокричала бабця знову, повертаючись до Люди спиною.

Тролейбус зупинився. Частина пасажирів вийшла. З ними і бабця. Щось упало Люді на ногу. Тамуючи біль, вона нагнулась і підняла шоколадну фігурку вовчика з відламаною головою. Двері замкнулись. Тролейбус рушив. Люда швидко оглянула нову сумку — вертикальний надріз, як хірургічний розтин, ішов по всій боковій частині. Люда засунула руку в діру і спробувала намацати секретну кишеньку, де була зарплатня. Там було пусто.

Таня мовчки спостерігала за нею, намагаючись зрозуміти, що коїться.

Люда підняла очі й почала вглядатись у пасажирів. Ті відсторонено відводили голови і щось сконцентровано розглядали на візерунчастих вікнах.

— Украли. Все украли. Нічого не лишили. Нічого, — шепотіла Люда.

— Ну, і шо тепер? В міліцію підеш? — запитала Таня, нарешті втямивши, що трапилося.

— Украли. Все чистенько украли, — тільки і прошепотіла Люда.

Тролейбус почав гальмувати.

Таня пішла до дверей.

— Всьо, моя остановка, — сказала вона, до кінця не певна, куди її взагалі занесло. Вже виходячи, вона намагалася згадати Людине ім’я. І змогла тільки сказати: Ну, ти і дура, падруга. Правду дєвкі казали — проблєми од тебе одні. Аріведерчі, коза!

Автобус роздивлявся Люду. Вона все не могла зрозуміти, чому вона. За що? І як тепер дотягнути до наступного місяця?

Вона обережно вийшла з тролейбуса. Зупинилися біля цілодобового ларька на зупинці. У внутрішній кишеньці пальта, куди зазвичай складала гроші на тролейбус, знайшлося кілька папірців.

— Добрий вечір, дайте, будь ласка, ось цих шоколадних Діда Мороза і Снігурку. Вони ж у вас свіжі? Мені ж дітям, самі знаєте. А, Снігурка не свіжа? Тоді два Діди Морози. Тобто два Діда Мороза, — Люда розсміялася, на мить забувши про клопоти і сконцентрувавшись на мові, що її часто рятувало.

* * *

Діти вже повечеряли і закінчували вчити задане. Люда стомлено посміхалась і дивилася на Костика і Таську, які щось зосереджено вишукували у підручниках.

— А дивіться, хто до нас сьогодні прийшов, — Людин голос вмить відірвав дітей від завдань.

— Мама! — дружньо закричали діти, яким цей день видався просто безконечним.

Вони вже встигли між собою обговорити, що робитимуть якщо її раптом зіб’є машина чи викрадуть злі інопланетяни (варіант Костика) або лихий цолний кололь (валіант Таськи). І тепер, коли мама була тут, їм стало соромно згадувати, про що вони щойно говорили.

— О, яка класа! — сказала Таська, розглядаючи шоколадного Діда Мороза.

— Дякую, мам, — додав Костик, який хоч і дорослішав, але ще вмів радіти маленьким подарункам.

— Ну, що? Повечеряємо і ви мені розкажете, що сьогодні цікавого було в школі?

— А мене вже Отик накормив, — безтурботно відповіла Таська.

Люда пригорнула дітей міцніше.

— Тоді п’ємо чай і скуштуємо, чи смачна борода в Діда Мороза.

Вони пили чай із найдешевшим шоколадом. І були щасливими. Якоїсь миті, майже одночасно, діти почали позіхати.

— Казку, мам, лозкази казку, — затягнула Таська.

— Угу, — додав Костик.

— Гаразд, тільки спершу зуби почистіть.

* * *

— Був ранок…

— Мам, залаз же вже веціл, — перебила відразу мала.

— Таська, т-с-с-с, — відповів їй брат.

— Був ранок. Ще один ранок. Такий, як і всі інші. Мама-кенгуру розуміла, що час уже вставати. Але так не хочеться будити своїх двох кенгурят…

— Це ми, — прошепотів Костик сестрі.

Та з посмішкою кивнула.

— У мами-кенгуру була велика сумка на пузі. В якій і спали ті двоє кенгурят.

— А як це? — запитала Таська.

— А от так це. Це ж казка, мала, — відповів автоматично брат, який уже майже спав.

— Час було збиратися до школи. Вона відкрила сумку на своєму животику і почухала обох кенгурят за вушком, — Люда одночасно ніжно погладила обох за вухами.

— Ай, — тільки і сказала Таська, яка вже теж майже заснула.

— Мама-кенгуру витягнула своїх малюків і ніжно вилизала їм очі, наче котикам. Малюки прокидалися з посмішкою. Мама-кенгуру спакувала їм бутерброди і відправила до школи. Їй щось заважало. Вона глянула в сумку. В сумці були крихти від печива, яке малюки тихцем їли перед сном. Пробувала якось витрусити крихти, та все не виходило.

Діти вже спали, але Люда відчувала, що цю історію вона хоче розказати собі.

— День у неї був вільний. Роботи не було. І вона вирішила вибрати собі нову сумку. Стрибала кенгуру, стрибала. І раптом бачить — магазин «Гуру кенгуру. Тільки найкращі сумки. Всі розміри». Мама-кенгуру довго вибирала собі нову сумку. Нарешті вибрала. Замінила стару на нову. І пострибала додому. Раптом на дорозі вовчик. Каже: «Кума кенгуру, дай грошей». А вона йому: «Нема, вовчику, кенгурят іще годувати треба». Вовк її більше не питав, а шарпнув сумку пазуром та забрав гроші.

Сльози котилися по щоках.

— Мама кенгуру пристрибала додому. Шоколадних вовчика та корівку з дзвоником поламала на шматки і завтра дітям дасть із собою в школу. І тепер не знає, що робити.

Люда замовкла на мить.

— Прийшов час спати. Кенгурята вкладалися спати у новій сумці, геть пошматованій і порізаній. «Нам та більше подобалася», — сказали вони хором. «Мені теж», — відповіла мама-кенгуру і розповіла їм казку.

Люда витерла сльози. Поцілувала дітей. І пішла до своєї кімнати, піджимаючи пальці на ногах.

* * *

Вона лежить на спині. Зігрівається під ковдрою.

Завтра буде інший день. Наш