Понтиїзм. Казки кінця світу - Олександр Міхед

— Що пишете? — схвильовано і голосно запитує журналістка.

— Як що? «я не можу писати. я не можу писати. я не можу писати». От що. Це як заклинання. Чи як касета, яку заклинило, чи зажувало.

— Ну, а тут?

— Що тут?

— Тут же ви можете писати?

— Тут да. Тільки тут у Сєви стоїть друга машинка. Він тут мені тікі дає писати некрологи і всю хєротєнь для газети. І то, вони з редакторами по очереді. Напишуть якусь херню, а тоді мені нашіптують, що писать. А оце ви, суки, бачили? — хапає він аркуш із заявою про звільнення. Він показує її повітрю, як оберег від нечистої сили. — Нічого у вас не вийде.

— А чому ви не підете звідси?

— Куди я піду? Мені тут до пенсії ще дотянуть нада. Та й вони, може, як мене замучать раньше срока, дак хоч гроб куплять. Вони тікі це і можуть. Їм тоді вже всім жалко буде. Гаспиди! — Пилип Миколайович зробив паузу. — А у мене що? Жінка пішла. Син-геній. Знає десяток мов. Но ці іроди його нікуди не пускають. Не дають вирватись. Роботу достойну найти. У нього і квартира була. Дак він її продав і хотів у Канаду їхати. Там такі спеціалісти нужні. Але ці гебешники не пустили. Перевділись, грабанули його. Дак він тепер у мене живе. Дворніком робить. А шо? Достойна робота. І квартиру обіцяють. А він у мене хлопець-молодець. Де ти бачив дворніка, щоб на стількох мовах балакав?

Журналістка тільки покрутила головою.

— Да і я їм треба. Вони ж без мене нікуди.

— Хто?

— Як хто? Газета. Редакція. Я ж тут уже 20 років роблю. А хто їм писать буде, якщо мене не буде? А так Пел Мел, це вони мене так називають за спиною, сходи туда. Пел Мел, сходи сюда. Тут репортаж, там огляд, мать їх так. Вже 20 років лежить моя добірка нових віршів. Ще розкішна стаття про скарб Полуботка. Така філігранна журналістська робота, а вже 20 років нікому не нада.

Пилип Миколайович стурбовано глянув на годинник.

— О. Вже скоро додому йти. Так що ти, парень, будь обережний. Зайвого тут не мели. Вони всьо чують. І всьо пишуть. І про себе нічого не розказуй, щоб вони тобі в голову не залізли. Ну, ладно, піду я покурю і додому.

Пилип Миколайович вийшов.

Журналістка глянула на годинник. Він показував 16:32 і не рухався з місця. Стрілки вмерли назавжди. Час зупинився і не рухався. Життя роздратовано оминало його, як машину, що недоречно і раптово поламалася на мосту в годину пік.

Ця історія повторювалася кожного дня. Пел Мел приходив ближче до обіду, викурював кілька сигарет. Розповідав про своє життя, яке контролювали і ламали гебісти. І з радістю дивився на годинник — можна вже і додому.

Часом він щось писав. І не тільки заяви про звільнення. Якісь некрологи і короткі репортажі, між якими не було особливої різниці.

Часом журналістці навіть таланило зробити якусь роботу — поредагувати статтю чергового Класика чи розгребти редакційний архів. Там вона і знайшла жовтувату брошуру, видану в Москві. «Новые голоса Юга». Передмова ще одного Класика, добірка талановитої молоді, віком до 30. Більшість з них зараз у хрестоматіях і антологіях. Серед талановитих є і Пилип Миколайович. Вірші, наче переписані зі шкільних видань, про маму, про мову, про батьківську хату і черешню під вікном. Далеко не найкращі, але точно кращі за потік загального самопалу, що проривався на сторінки газети, в якій він стільки років працював.

За кілька днів скінчилося її умовне ув’язнення, і вона повернулася до свого Головного головного редактора. Редакція пенсіонерів і плакала, і раділа. Плакала, бо «губить такого моторного хлопчика», а раділа, бо, нарешті, можна було розслабитись і поводитися, як завжди. Як господарі, котрі завжди радіють прощанню з приємними гостями, коли посиденьки затягуються, а ще дітям завтра в школу, посуд мити і самим ще на роботу.

Згодом вона випадково зустріла головного редактора газети. Вони приємно розговорилися, позгадували час її практики. Вона запитала про Пилипа Миколайовича. Редактор сказав, що тому геть зле:

— Зрозумій, коли там починають патякати, як було чудово жити раніше, треба їм показувати Пилипа Миколайовича. Та система йому хребет зламала. Залякали так, що до сих пір у нього в голові ця війна триває. Він десь у себе в думках ще продовжує з ними в піжмурки грати. Він повністю ще там, у тому часі.

Вони швидко і знічено попрощалися.

* * *

Журналістка почала зустрічатися зі своїм Головним головним редактором. Завагітніла. Він її вигнав, назвав шльондрою, хвойдою і курвою. Викинув її речі на вулицю.

Вона підробляла фрилансом. Видалила профілі з усіх соцмереж, які ставали дедалі агресивнішими.

Вона багато думала і згадувала своє життя.

Вона чекала на доньку і навіть вибрала їй ім’я. УЗД вона спеціально не робила, впевнена, що точно буде дівчинка.

В одну з безсонних ночей вона написала листа. Листа, що повинен був стати оберегом для маленької дівчинки. Там була мудрість матері, якою вона хотіла поділитися з донькою.

Вона народила.

Чекала на дівчинку, а з’явився хлопчик. Однак ім’я залишилося. І лист вона зберегла. Пронесла крізь усі роки.

* * *

Спогади замерехтіли, ніби бетонні стіни, які проносяться перед очима у вагонах підземки. Старенька висохла жінка слабко заклекотіла. Вона не відчувала язика і не було сил тримати листа в руках.

Біля ліжка стояв її дорослий син. Він гладив її волосся і ніжно всміхався.

Старенька ледь сіпнула рукою, показуючи на листа. Вона поринула в темряву, знову почуваючись пташкою, серед вируючих хвиль.

Син узяв лист і обережно розгорнув пожовклий папір:

Привіт, доню!

Якщо ти читаєш це, то значить кінець світу, який нам вкотре обіцяли, не настав.

Дивно писати тобі зараз, коли тебе ще не існує в цьому світі. Ти є лиш у мені. Моя частинка.