Понтиїзм. Казки кінця світу - Олександр Міхед

Олександр Михед

ПОНТИЇЗМ. КАЗКИ КІНЦЯ СВІТУ

Олі, без якої ці казки

лишилися б нерозказаними

Асфальт

Жив-був Асфальт. Він був старим. Не мав ні рук, ні ніг. Був просто величезним полотном. На ньому, як фарбою, малювали відбитки людських ніг і колеса машин.

Асфальт мав неймовірну пам’ять — його тіло пам’ятало все, що з ним було. Життя лишало на ньому свої сліди. Вибоїни роз’їдали його тіло, як вугри обличчя вічно молодого підлітка.

Асфальт тягнувся з півночі на південь, як застигла навічно чорна річка. На півночі він упирався у свою молодшу сестру. Вона мала дівочу пам’ять і була ідеально гладенькою, як елітна злітна смуга. Нею кожного ранку і вечора на шаленій швидкості пролітав місцевий депутат. Він, а точніше його люди постійно підновлювали асфальт, латали діри, зашивали пам’ять, під Перше травня підфарбовували асфальтові вії. Молодша сестра нагадувала Асфальтові якусь співачку, що завжди підтягувала собі шкіру — чи то на обличчі, чи то на дупі. Вона вже просто не могла зупинитись у власній не-пам’яті.

На півдні Асфальт сусідив зі старим дідуганом, який геть з’їхав із глузду. Він був забутим шляхом — ніхто не знав, куди він веде і куди заведуть його чагарники, які нагадували радше сиві порослі вії та набурмосені брови старигана, ніж випадкове скупчення рослин. Дідуган постійно намагався щось згадати, але його розбите, запилюжене тіло тільки нашіптувало чужі історії життя — люди викидали сміття просто на нього, і воно збиралося навкруг.

Асфальт усе пам’ятав і почувався надто незручно поміж сусідами. Одна хотіла все забути і жила від Першого травня до Дня Незалежності, а другий хотів усе згадати і жив від першого спогаду до останнього видиху чужого сміття, що розкладалося на ньому.

Так Асфальт і жив — насолоджуючись власним існуванням, почуваючись важливою ланкою не тільки в житті людей, а й самого часу. Асфальт відчував, як скріплює забуте і втрачене вчора з постійно поновлюваним і безглуздим сьогодні.

Згодом депутат вирішив поселити коханку поближче до себе — щоб вона завжди була під рукою. За одну ніч і наддоплату п’яні робітники зліпили продовження злітної смуги, що тепер тягнулася від молодшої сестри і аж по всьому полотну Асфальту. Він пручався, вигинався, викликаючи матюкливі нарікання робітників, котрі, відчуваючи наближення світанку, чимраз частіше прикладалися до пляшчини. Асфальт намагався втримати власну пам’ять, провисаючи, боязко утворюючи вибоїни. Робітники, скидаючись на п’яних голодних солдатів, які ловлять чи то курку, чи то курву, ганялися всю ніч за спогадами Асфальту, латаючи та конопатячи дірки.

— Це, йопта, як обої клеїть. Як не тулиш, а все ’дно то там дирка, то там нестик, а там ше і воздух собирається, — казав старший і гнав робітників далі.

Асфальт був старим і під ранок стомився. Він вибрав маленьку улоговину, куди заховав усі свої спогади. Все довжелезне життя і досвід Асфальту було скручено до розмірів копійчини. Маленька вибоїна, заповнена знаннями і життям.

Коли у сонних будинках почали дзеленчати будильники на пробудження сонних школярів та їхніх непохмелених батьків, добре вхмелені робітники саме закінчували ладнати пішохідний перехід. За безконечно довгу ніч і безлімітні алкогольні вливання їхні очі й руки втратили потрібну концентрацію. Зліплений і розфарбований ними перехід радше нагадував криві зуби старого піаніно, ніж виструнчену зебру, яку малюють в абетках.

Наступного дня місцева газета вийшла з чималою редакційною заміткою «На шляху до нових перемог!», де в патріотично-барвінкових тонах розповідалося про великий подарунок жителям містечка від «невідомого» депутата, і що це «давно спланований крок з нашої інтеграції до транснаціональної структуризації у світлі міжнародних глобалізаційних викликів».

Невдовзі коханка депутата заселилася в окремі апартаменти, й Асфальт тепер часто прокидався вночі від захеканого голосного харчання депутата, який хтиво і пристрасно крутив педалі велосипеда, намагаючись інкогніто дорулити до коханки. Бувало, зранку стомлений і розбитий депутат не мав сил повертатися додому. Тоді по нього приїздила велика чорна машина. Асфальт чув, як депутат, імітуючи стурбованість, казав коханці — «мене терміново викликали на роботу», дружині — «вибач, люба, не хотів тебе будити і рано виїхав. Гроші на столі. І, до речі, у нас знову вкрали велосипед». І третій дзвінок був коханці-номер-два, яка ніколи не ставила зайвих запитань, мовчки його приймала і ніколи не вимагала пояснень.

Усе життя Асфальту звелося до плекання маленької вибоїни. Він був довкола неї, як люблячий батько, він був у ній, як закоханий любас. Вибоїна повнилася дощовою водою, і Асфальт слухав нашіптування води, яка розповідала про весну, хмари і самотніх людей, повз яких вона падала. Часом у вибоїну затікали в’їдливі змійки бензину, і Асфальт задихався від їхнього смороду, але все ж таки привітно дослухався до бензинового мурмотіння про далекі вантажні перевезення і глобальне перекачування нафти, що «реально дає несусвітнє бабло». Часом у вибої­ні відображалися зірки, і Асфальт почувався щасливим, уявляючи, що відчуває їхнє холодне далеке світло. Але найбільше він радів, коли якісь тварини підбігали напитися з нього. Асфальтові було лоскотно, він хотів здригнутися, дременути, розсміятися всім тілом, всім полотном.

Тварини розповідали останні новини. Від знайомої кицьки Асфальт довідався, що депутатова партія чи то провалилася на виборах, чи то його самого посадили за ґрати, чи то розбився на машині, злітаючи злітною смугою додому, чи то взагалі хтось збив його, коли він у розтягнутих радянських штанцях уночі крутив педалі велосипеду «Країна» до своєї любки, весело мугикаючи естрадну мелодію. Одне слово — з депутатом точно щось трапилося лихе, а коханка без жодної копійчини і в сильній депресивній ломці повернулася в рідне село.

Хоч там як, життя Асфальту мало змінитися. 40 днів по депутату чи 40 діб виправних робіт давно минули, відгриміли єрихонські фанатські дудки чергового світового чемпіонату, життя входило у звичний ритм і прокладало власні колії. Асфальт прибирав знайомої форми. Його величезне полотно, цей чорний майстерно виписаний прямокутник, знову старішало і раділо новим спогадам. Полотном Асфальту люди і машини, звірі і дощі писали власну щоденну історію, залишали свої сліди. Малеча вдивлялася в обличчя Асфальту, намагаючись розгледіти тріщинки, і ґраційно їх обходила, стараючись не робити йому боляче. Кілька разів місцеві гопники вибивали дух із випадкових перехожих і все тіло Асфальту здригалося від глухого звуку, з яким побиті тіла гепалися на нього. Асфальт опирався всім своїм єством і обурена кров змушена була стікати деінде, де всеїдна і голодна земля з чавкотінням усотувала свіжу кров. Але ніхто не залишався лежати на Асфальті навічно — побитих піднімали,