Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

— Що таке? Що трапилося? — закудкудакала вона стривожено. Розбороняючи нас із Сарханом, тітонька верещала:

— Це неподобство! Це так вам не минеться!

Стелею танцювали, а чи просто пливли янголи. Дощ забарабанив по карнизах. Гуркіт моря долинав здаля, немов відгомін запеклого двобою. Біль раз по раз пронизував голову, і я морщився, стогнучи й проклинаючи все на світі. Лише вранці зрозумів, що спав у костюмі, плащі і черевиках. Я згадав минулий вечір і знову заходився клясти все на світі.

Почувся стук у двері — ввійшла господиня. Вона зупинилася, розглядаючи мене впритул, і я став важко підводитися, схопившись за бильце ліжка.

Господиня сіли в крісло.

— Оце тобі гулянки… — Ми глянули одне на одного, й вона посміхнулася. — Ти взагалі хлопець нівроку, одначе для гулянок заслабкий.

Втупившись у стелю, розмальовану янголами, я промимрив:

— Вийшло погано… Треба вибачитися перед Зухрою. Вибачтеся ви за мене, а я це зроблю згодом.

— Добре, але дай мені слово, що це було востаннє.

Невдовзі ми помирилися з дівчиною, однак мої стосунки з Сарханом на цьому ввірвались. Що там казати — все це було гидко. Тепер я не міг ні з ким перемовитися й словом. Щодо Мансура Бахі, то я його практично не знав. Наші розмови закінчувалися пустими словами, якими ми нагороджували один одного за сніданням. Мені були ненависні його пиха, манірність, зверхність і вдавана добропорядність. Якось я чув його по радіо. Цей голос видався мені таким фальшивим, як і він сам. Цікаво, що дружні стосунки він мав лише з нашим газетним пацюком — ця обставина ще більше переконала мене в тому, що старий парубок замолоду був педерастом.

Мені б краще не виходити на люди, але там щось трапилося. В кімнаті Бухейрі?! Авжеж. Сварка? Ні, лайка… навіть бійка поміж Ромео Бухейрі і Джульєттою Бухейрі. То що ж там трапилось? Може, вона хоче, щоб він виправився? Чи він спробував дати дьору, як це вже зробив із Сафією? Мене брала сверблячка, однак вийти не вистачило духу.

Слідкуй уважно, Фрікіко, й не прогав чудову мить…

— Я вільний! — задзвенів голос. — Одружуся, з ким захочу… з Алією!

— Що таке? Алія? Вчителька?! Ти вже встиг побувати в неї? Перебіг від учениці до вчительки?

Фрікіко, який чудовий день в Александрії! Хай живе революція! Хай живуть липневі декрети! О, ще голоси… ось пані… а ось і шановний диктор — нарешті спустився з небес. Ось хто вирішить цю плебейську проблему. Хай живе битва!

Послухай, Фрікіко, годі відсиджуватись. А то так можна й пропустити нагоду.

За хвилину пані все докладно мені переповіла.

— Я витурила його, — закінчила вона свій монолог. — Не варто було його впускати сюди!

Я похвалив її за рішучість і спитав про Зухру.

— Замкнулася в кімнаті й лежить, — зітхнула господиня.

— Що ж, історія стара як світ, однак щоразу повторюється, мов пори року. Отож привітаймо Бухейрі з вигнанням. Має підвищення на п’ятий поверх. Ніхто не знає, де він завершить свою дорогу.

— Власник «Мірамара» серйозно намірився продати свою кав’ярню, — сказала мені господиня.

— Треба поговорити з ним, — відповів я й вийшов, охоплений жагучим бажанням перейти Александрію вздовж і впоперек.

Не дорікай мені, Фрікіко…

Я вперше побачив її в такому стані. Потьмарилися яскраві барви, очі, мов бджілки колись, тепер утратили блиск і красу. Вона принесла мені чай і хотіла вже вийти, та я попрохав її лишитися. За вікном шаленів вітер. В кімнаті — напівморок.

— Зухро, в світі є багато бруду, однак немало й доброго…

Було важко вгадати, слухає вона мене чи ні.

— Ось дивися, як було зі мною. Коли мені стало несила сидіти в моїх родичів у Танті, я втік до Александрії.

Її обличчя лишалося непроникним, — ані жаринки зацікавленості.

— Я тобі кажу, що ні розпач, ні радість не можуть тривати вічно. Людина має знайти свій шлях. І коли зайде в безвихідь…

— У мене все гаразд. Мені ні про що жаліти.

— Ти в розпуці, Зухро. Я розумію тебе. Але ж не можна повсякчас думати про одне. Давай поговоримо про твоє майбутнє.

Вона трохи не розплакалася.

— Послухай мене уважно, Зухро. Маю до тебе справу. Зараз не потрібно нічого відповідати, я зачекаю…

Я по хвилі сказав:

— Невдовзі розпочну свою справу і тоді, якщо ти захочеш, звісно, я зможу дати тобі пристойну роботу!

Вона недовірливо зиркнула в мій бік.

— Це місце не для тебе. Гарна дівчина серед усіляких охочих побавитися. Хіба не так?

Вона не чула жодного мого слова. Це було ясно, як Божий день.

— У мене тобі буде безпечно. Добра робота, чудове життя.

Вона щось буркнула, схопила тацю і подалася геть.

Мене охопила досада, та я не знав, на кого сердитися більше, — на себе чи на неї.

Вечір я просидів поміж блідо-червоних стін «Жанфуаза». Сафія запросила мене до себе на ніч, і я погодився, бо вже добре налигавсь.

Я розповів їй про свої задуми. Коли викладав плани на майбутнє, вона зненацька вигукнула:

— Ох, везунчику!.. «Жанфуаз»… — проказала по хвилині, випустивши струмінь цигаркового диму. — Господар лаштується його продати.

— Оте задрипане казино? — я ледь ворушив неслухняним язиком.

— А ти краще помізкуй, у якому чудовому місці воно стоїть. Тут можна таке придумати… налагодити добру кухню…

Вона швидко переконала мене, що це казино неабияк прибуткове навіть зараз, а що буде потім, коли дати йому лад…

— Ти