Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

Слухайте… читайте… це смертний вирок…

Невже англійці сидітимуть крячкою, поки комуністи переб’ють нас?!

Концерт розпочався. Всі — цілковита увага. Я слухаю одну, потім другу пісню, а далі мене бере нудьга. Від співів всі ледь не казяться, а я нудьгую на самоті. Найбільше мене дивує, що господиня теж любить Умм Кальсум. Певно, моє обличчя виказало здивування, бо пані сказала мені:

— Я завжди її слухаю.

Талаба Марзук теж уважно слухав співачку, потім нахилився до мене і прошепотів:

— Слава Богу, що вони не конфіскували мої вуха!

Журналістський блазень заплющив очі й перетворився ввесь у слух; чи, може, заснув? Я поглянув на Зухру, яка сиділа на стільці під ширмою.

Ох і гарна! Але чи слухає вона музику? Про що думає? Зненацька вона підвелася й пішла у внутрішні покої. Всі сиділи, мов п’яні. Тоді я теж підвівся й подавсь до ванної, розраховуючи перестріти Зухру дорогою. Я пірнув пальцями в її волосся і прошепотів:

— Немає нічого прекраснішого від співу: лише твоє обличчя…

Вона уникнула мене. Я хотів був обхопити її за спину, але не наважився, мене зупинив її холодний рішучий погляд.

— Я стільки чекав тебе, Зухро!

Вона повернулася до вітальні. Стривай лишень. У нашій садибі в Танті таких, як ти, десятки. Хіба ти не бачиш, що потрібна мені? Чи гидуєш мною, коров’яча балабухо?!

Я повернувся до столу. Охи та ахи від співу, якого я не чув, дратували мене ще більше. Непереборно хотілося виказати їм усе, що я про них думаю, щоб бути правдивим із собою бодай раз у житті; однак я стримавсь. У перерві, коли всі повставали, я полишив пансіонат.

Машина довезла мене до району Клеопатри. Вулицю пронизував холодний вітер, та мені, зігрітому горілкою, було байдуже. Я поправував до будинку одної кремезної мальтійки, яку не раз відвідував улітку. Вона неабияк здивувалася, побачивши мене опівночі та ще в таку гидку пору року.

— Дома нікого, крім мене, — сказала вона. — Та й запросити зараз вже пізно.

Це була п’ятдесятирічна крутобока вдовиця зі спраглим тілом і легким пушком над верхньою губою. Вона стояла в однім спіднім, і я заштовхав її назад до кімнати.

— Ти що? Я не чекала… — бурмотіла вона ошелешено.

— Не має значення, — сміявся я. — Все пусте. — Потім ми годину базікали про те та се, в тому числі й про мої плани в Александрїї.

— Багато хто кидає все й утікає звідси, — застерегла вона.

Я солодко позіхав.

— Не збираюся ні створювати компанію, ні будувати завод, — відповів я сонно.

— Отож тобі треба купити контору в якогось іноземця, що нагострив звідси лижі.

— Непогана думка. Але треба все гарно обмізкувати.

Коли я вертався до пансіонату, пішла справжня злива. Видимість була зовсім погана, хоча «двірники» працювали без упину. Я був злий на себе — стільки часу йде на пусте.

Хоча смердить кухнею, а чарівна.

— Мені дві грудочки, будь ласка.

Я попрохав цукру, щоб затримати її ще на хвилину.

— Ти занадто непривітна зі мною, Зухро.

— Нічого подібного, просто ти так себе поводиш.

— Я виказую свої почуття.

— Я тут тільки працюю, — пояснила вона.

— Добре. Залишимо це.

— Ти, здається, не віриш мені?

— Це ти мені не віриш, Зухро!

— Якщо ти порядний хлопець, то будь таким і зі мною.

Вона вийшла. Я встиг гукнути їй у спину:

— Я вічно тебе любитиму!

Я бачив вас разом. У коридорі біля ванної. Тебе і його, тобто Сархана. Він ласкаво торкався твоєї щоки. Ти не заперечувала. Твоя чарівна пичка, без тіні обурення, посміхнулася, світилась уся, а коса звабливо розгойдувалася. Джигіт випередив мене на пару днів, та нічого. Моя ще візьме.

Я довго сміявся, вмощуючись у «форді», потім вигукнув:

— Не дорікай мені, Фрікіко!

Я повіз Талабу Марзука до кав’ярні «Триатон». То була його ініціатива. Коли ми йшли між столиками, я раптом побачив Сархана — він розмовляв з якимось чолов’ягою. Ми привіталися. Талаба Марзук спитав мене, чим я займаюся. Я відповів, що їжджу машиною і обмізковую варіанти.

— Маєш досвід у якійсь галузі? — спитав він.

— Не маю.

— Не викидай гроші котові під хвіст.

— Я вважаю…

— Одружуйсь, берися за розум!

— Але я твердо вирішив парубкувати й зайнятися ділом, — відповів я, ледь стримуючи роздратування, що зростало в душі.

Талаба Марзук кивнув у бік Сархана аль-Бухейрі:

— Розумаха!

— Ви щось знаєте про нього? — зацікавився я.

— Один мій приятель має деякі зв’язки з компанією, де той працює. Там його знають, як прибічника революції. Цього цілком досить…

— Він щира людина?

— Ми живемо в джунглях, тож повинні підкорятися звірячим законам. Звірі вбивають один одного, щоб не вмерти з голоду, щоб вижити… Ми, люди, відрізняємося від звірів лише тим, що хочемо не просто вижити, а жити в розкошах…

Я був задоволений, бо мені пощастило розбалакати Талабу Марзука.

Я підвівся й попрямував до дверей. Біля виходу мене наздогнав Сархан. Я запропонував підвезти його, засміявся й штовхнув у бік:

— Як це тобі так пощастило?

Він посміхнувся, хоча нічого не второпав.

— Із Зухрою, — не стримався я.

Його густі брови поповзли вгору.

— Ти добрий господар і не скупишся на…

Він похмуро глянув не мене.

— Не розумію, про