Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

Невдовзі я перезнайомився з усіма мешканцями пансіонату. Досить різношерста ватага. Я завжди охочий пожартувати. От якби міг тримати себе в руках, то зміг би знайти навіть тут приятеля чи товариша. А що хіба? Хай Амір Вагді й Талаба Марзук — це вже діди. Але ще є Сархан аль-Бухейрі і Хусні Алам. Перший, на мою думку, непоганий хлопець, приємний, привітний, хоча не вміє говорити вишукано. А Хусні Алам? Він діє мені на нерви. В усякому разі, тепер. Задерикуватий, пихатий. Мене дратує його міцна статура, високо піднята велика голова й ця манера сидіти на стільці, мов на троні. Напевне, він має себе за султана, хоча ввесь його маєток — нікчемний клапоть землі, а підданих взагалі не має.

Я не раз казав собі, хто хоче втекти з монастиря, повинен змиритися з мирським життям. Але незважаючи на це завжди, коли зустрічаюся з незнайомими людьми, я ховаюся в собі, мов черепашка. Для мене завжди важило, що кажуть люди, що надумають. Певне, тому мені не фортунить у житті.

Я був неабияк здивований появі Сархана аль-Бухейрі на студії. Він увесь сяяв.

— Оце проходив повз тебе і вирішив заскочити в гості! — мовив він, палко стискаючи мені правицю.

Я запросив його сісти й звелів принести кави.

— Спробую якось випитати в тебе секрети роботи на радіо, — сказав він.

— Будь ласка, — відповів я.

Він розповів швиденько про свої справи, про те, що є членом адміністративної ради й комісії фундаторів. Сказав:

— Ми повинні докладати сил для побудови нового суспільства.

— Ти що — віриш у соціалізм як наслідок революції?

— Я певен, що лише так його можна досягти.

Мене тягло на суперечку, однак я погамував це бажання. Розмова перейшла на наш пансіонат.

— Добра компанія, — сказав він. — Нудьгувати не доводиться.

— Як тобі Хусні Алам? — спитав я, трохи повагавшись.

— Цікавий хлопець.

— Трохи дивний…

— Ні, корчить з себе декого, задерикуватий, однак цікавий.

Ми розсміялися.

— Він із шляхетної родини, хоча не має посади, взагалі не має освіти, — повів Сархан повчальним тоном. — У нього є сто феданів землі, і він вважає, що можна жити й так, без атестата… Тож висновки роби сам.

— Чому ж тоді оселився в Александрії, а не в Каїрі?

— Він метикуватий хлопчина, хоче вдатися в комерцію. Тут це зробити легше.

— Спочатку нехай поборе свою пиху, бо так можна розігнати всіх клієнтів:

Тоді я спитав Сархана, чому він живе в пансіонаті, хоча в Александрії вже давно.

Сархан трохи подумав і сказав:

— Мені тут веселіше, — я повсякчас серед людей, а на квартирі був би ввесь час сам та й сам.

Вечір пісень Умм Кальсум. Вечір вина й сміху. В такий вечір спадає запона з таємниць душі. В тому переважно полягала заслуга Сархана аль-Бухейрі, хоча грошей він у загальну скарбницю фактично й не вклав. Я позирав на Талабу Марзука, який безвільно кутуляв щелепами і сидів з виглядом кволого дідка, неабияк дивуючи мене. Він був змушений запевняти всіх у своїй любові до революції, хоча належав до тих, чиї статки були зібрані на чужих кістках і крові. Тепер носить маску. А от Хусні схожий на знесиленого коршака. Правда, коршак не махає крилами і, можливо, колись полетить.

— Повір, усі старі протиріччя давно в минулому. Та ні… замість них виросли нові протиріччя. Ти ще в цьому пересвідчишся.

Сархан аль-Бухейрі був душею нашого товариства. Щирий, добрий, цілеспрямований. Він здавався живим символом революції.

Але невдовзі я дійшов висновку, що серед усіх присутніх найбільше симпатії і поваги заслуговує Амір Вагді. Я вже знав, що саме його статтю використав, готуючи радіопередачу «Покоління революції». Мене захопили прогресивні, хоча дещо хаотичні ідеї. Припав до душі публіцистичний стиль, який відзначався простотою і вишуканістю. Старий неабияк зрадів, коли дізнався, що я читав ту статтю, — це свідчило, як болісно переживає свою відставку.

Це мене несамохіть засмутило. Він немов схопився за соломинку, кинуту мною, і міг годинами розповідати про безперервну боротьбу, про фракції, з якими зіткався, про героїв, яким лишався вірним.

— А Саад Заглул? Минуле покоління обожнювало його.

— Яка ціна цим кумирам?! Він ударив революцію в спину, коли вона тільки народилася.

Що приховує Талаба Марзук, чому дивиться на світ з острахом? Ось і я впіймав його ворожий погляд у дзеркалі шафи. Та бог з ним. Такі, як він, завше бояться навіть власної тіні. Я налив йому. Талаба Марзук подякував. Тоді я спитав, що він думає про Аміра Вагді та його погляди на історичні події.

— Що було — те минулося, — відповів він ухильно. — Краще послухаймо пісень.

Я милувався Зухрою, що поралася біля столу. Вона інколи посміхалася на жарти. Коли підійшла до Хусні Алама, той спитав:

— А ти, Зухро, любиш революцію?

Вона зашарілася, посміхнулась, одійшла від столу з вином і, сівши біля ширми, почала звідти дивитись за нами.

Напевне, Хусні хотів своїм запитанням прилучити її до товариства, а вийшло навпаки. В його очах я помітив приховану досаду.

— Вона любить її по-своєму! — сказав я. Однак Хусні не почув мене чи вдав, ніби не чує. Через деякий час узагалі зник.

Амір Вагді слухав музику й цілу ніч жартував, чим неабияк здивував мене. Коли ми почали розходитися по кімнатах, я спитав у нього:

— Чи вам раніше доводилося чути голос, як у Умм Кальсум?