Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз
Однак я вирішив хитро закинути пані:
— А я вже був подумав, що Зухра… — і зробив виразний жест руками.
— Ні, ні… що ти! — відповіла господиня.
— Може, ми все ж таки вирішимо питання про спільне дільце? — згадав я нашу недавню розмову.
— Бог з тобою, звідки в мене гроші? — запручалася та з хитрістю старої шльондри.
— А якщо я захочу запросити сюди дівчину? — спитав я майже пошепки.
Вона похитала головою.
— У пансіонаті стільки мешканців. Якщо я дозволю тобі, як бути з іншими? Але, якщо хочеш, я маю одну адресу…
Побачивши у вітальні Зухру, я привітав її з таким важливим кроком і жартома докинув:
— Старайся! Коли я розпочну свій гендель, мені буде потрібна секретарка.
Вона радісно посміхнулася і від цього ще більш погарнішала. Я відчув, що мій потяг до неї не зник.
***Машина летіла вулицями й завулками. Чисте повітря, ані вітерцю. Я хотів отримати задоволення від швидкої їзди без перешкод і тому спрямував автомобіль до дороги, що перетинала пустелю. Тут я видобув з «форда» все, на що він був здатний. Пообідав у кафе «Бам-бам». Перехопив дівулю, що саме вийшла з перукарні. В пансіонаті був надвечір. У вітальні сиділа Зухра з якоюсь дівчиною, і я відразу здогадався, що це та вчителька. Господиня познайомила нас. Зазвичай повідомила про мене докладно, не забула й про сто феданів землі, й про гендлярські помисли.
Я сів поряд з нею й упівока почав роздивлятися вчительку. Гарненька. Трохи сутулиться, однак це майже непомітно. Ледь кирпатий ніс не псує обличчя, навпаки — робить його навіть привабливішим.
На жаль, такі дівчата не стрибають у гречку. Їм треба міцні, довготривалі взаємини. Та й цього їм замало — вони дивляться далі, їхня мета — одруження.
Однак, починаючи з наступного дня, я почав прогулюватися в районі Мухаррам-бека, де стоїть їх школа. Невдовзі мою настирливість було винагороджено: якось пополудні я побачив її на автобусній зупинці. Підвівши «форда», я запропонував їй сісти. Вона трохи повагалася, подивилася на важкі хмари, що затягли небо, і вирішила скористатися нагодою. Я довіз її додому, скаржачись дорогою на самотність в Александрії і розповідаючи про свої прожекти.
Прощаючись, я зробив останню спробу:
— Мені здається, нам треба зустрітися ще раз.
— Будь ласка! Запрошую вас у гості! — відповіла вона прихильно.
А й справді, Фрікіко, мої статки й мій вік роблять з мене добру кандидатуру для одруження. А тому маю пильнуватися, починаючи роман з учительками, лікарками, дикторками чи ще з кимось. Якщо я хочу чогось досягти тут, то повинен з допомогою обручки приваблювати захланних кандидаток.
До вечора ще був час, і я надумався поїхати до крутобокої мальтійки, що з району Клеопатри, де замовив їй зібрати якомога більше дівчат. З ними ми закрутили таку гулянку, якої ще не знала історія з часів нашого халіфа Гаруна ар-Рашида.
***— Він ніколи не бачив матері, а батько кинув його шестирічним, тому до нього треба ставитися поблажливо… — Він говорив тихо, спокійно, а мій брат аж мінився від люті.
***Я ніяк не звикну до цього газетного хробака. Мене дратує навіть його вигляд, а він ще лізе до мене зі своїми пришелепкуватими порадами.
Талаба Марзук не цікавився моїми успіхами.
Я принюхавсь — у вітальні чимось смерділо.
— Це все наша господиня, — засміявся Талаба Марзук, — дивись-но — ходить кімнатами з кадилом.
Коли вона повернулася до вітальні, я не стримався і сказав:
— Отож ви любите Умм Кальсум і не байдужі до фіміаму.
Господиня розтягла губи в посмішці, однак відповідати не стала, бо саме в цю мить по радіо передавали якусь грецьку пісеньку.
Тоді я сказав Талабі Марзукові:
— Хочу підшукати якогось іноземця, який намірився виїжджати і хоче продати свою справу.
— Непогана думка, — відповів Талаба Марзук. — Що ти на це скажеш, Маріанно? — звернувся він до старої.
— Стривай, стривай, здається, власник «Мірамара» саме думає про це… — сказала вона, прислухаючись до приймача.
— Про що ця пісня? — спитав я.
— Про молоду наречену, — лукаво подивилася на мене господиня. — Вона відповідає матері і перераховує якості, якими повинен володіти наречений!
Господиня поглянула на портрети вздовж стін вітальні й зітхнула:
— А я ж досі могла бути панною…
— Ви й зараз справжня пані.
— Я не про те — панною в палаці Ібрагімія! — заперечила вона.
Журналістський блазень повернувся до мене.
— Не гай часу!
Я мовчки вилаявся. Вечір стояв тихий і погідний. У мене було побачення з напівсирійкою-напівіталійкою в будинку старої відьми з Сіді Габера. Не дорікай мені, Фрікіко!..
***За сніданком я почув про прихід Зухриної сестри та зятя.
— Вона остаточно вирішила залишитися з нами, — задоволено повідомила господиня.
— Треба подякувати Аллахові, що зустріч закінчилася без крові, — сказав я. — Тобто без замаху на вбивство.
Потім я обернувся до Сархана аль-Бухейрі й насмішкувато зауважив:
— Здається, аль-Бухейрі вже не та!
— Не та?!.
— Кажуть, сусідство Александрії порушило суворі сільські традиції.
— Це означає, що аль-Бухейрі значно культурніша від інших сільських районів! — задзвенів збудженим голосом Сархан.
***Талаба Марзук вирішив зустрітися зі своїм старим товаришем у готелі «Віназор», і я викликався підвезти його. Цей чоловік — єдиний, до кого в мене залишилися дружні почуття. Він мені здавався таким
