Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Частина 9
Віктор відпиває пива й надовго вмовкає. Дивиться у вікно. Я чекаю.
— І що далі? — нарешті не витримую.
— Га? — він наче прокидається. — Що далі? А як сам думаєш?
— Не знаю. Вони переспали?
— І я не знаю. Марко далі не розповідав, яким би п’яним не був. А з його батьком у мене не ті стосунки були, щоб про таке говорити. Єдине, що знаю, — вони багато років не спілкувалися. А з Сандрою Мирон розлучився. Давно. Це, до речі, на Галичині для виборчої кампанії слабке місце. Тут культ сім’ї. Розлучений — уже щось не так. І конкуренти по цьому били. Мирон нервувався дуже тоді, коли бачив усі ці листівки про свої збочення зі змонтованими фото. Хай земля йому буде пухом.
— Царство небесне.
П’ємо не цокаючись.
— Як ти взагалі потрапив до нього в штаб? — питаю, щоб нарешті наблизитися до суті.
— Як-як? Просто. Через знайомого. Не через Марка, звісно. Тут на Галичині все так — свій до свого по своє. Чув?
Я щось смутно пригадую.
— Митрополит Андрей Шептицький придумав.
Віктор устає, підходить до холодильника й дістає ще дві пляшки пива.
— Марко запасливий хлопець. Завтра зранку, правда, буде здивований і розчарований. Але в його випадку краще круто припиняти, бо як вип’є одне пиво, то зайде на другий тур.
— То все-таки розкажи нарешті про штаб, — прошу я.
— Штаб — надто гучно, надто конспіративно та воєнно, — усміхається Віктор. — А тут якась пародія на діяльність, імітація життя. Люди, які тут працюють… працювали, здається, не знають, чого від них хочуть… Хоча в конкурентів ситуація ще гірша. Одного дядька (якийсь замголови райадміністрації, я його бачив: насуплений погляд, вигнуті від ненависті до всіх навколишніх уста) зняли з реєстрації за невідповідність декларації про доходи дійсному стану справ…
Тим часом уже на початку кампанії в одному з районів містечка з’являється псевдоагітка. Талановито зроблено. Початок — як у звичайного привітання виборцям, а потім починається: «У мене З лімузини, 2 вілли, контрольний пакет акцій» тощо. Але хлопці, які це робили, перестаралися: «Я не займався оральним сексом зі своєю секретаркою», — почуття гумору, звісно, хороша штука, але це непрофесійно.
Мій кандидат мені подобався: комунікабельний, дієвий, хоча й не без заскоків — надто вже часто впадає в меланхолію. Такого народ своїм лідерам не пробачає — він вимагає від них відданості ідеї та цілковитої концентрації. Я розмовляв із ним двічі чи тричі — часу на порожні балачки не було. Ми їхали на якусь акцію — прес-конференцію, на якій Мирон збирався спростувати наведені в псевдоагітці факти й на весь голос назвати це провокацією. Джип трясло на вибоїнах, кандидат підстрибував разом із усіма й мав украй утомлений вигляд.
— Ви знаєте… — раптом звернувся він до мене. — Ви знаєте мого сина. Певно, також знаєте, що ми зараз практично не спілкуємося. Але сподіваюся, ви розумієте, що це дуже прикро, коли хтось… я розумію — це вибори, тут не йдеться про мораль, але… у мене померла одна дружина, я… зараз я втретє одружений. Моя дружина не поділяє моїх переконань, не вірить у те, що я роблю. Мене довго переконували, я не хотів, але зараз упевнений, що…
Автомобіль спинився: ми приїхали; Мирон якось дивно скривив обличчя (мене, як прес-секретаря, турбувала його міміка, яка інколи виходила з-під контролю), потім вибачливо усміхнувся й жестом запропонував мені виходити першому. До цієї теми ми вже ніколи не поверталися…
Інколи його забудькуватість мене ображала. Коли йшлося про якісь круті фуршети з київськими гостями, кілька разів мене залишали поза вечірками, ні з чим, так само вибачливо усміхаючись; і я йшов до готелю, обіцяючи собі завтра ж покласти край цьому приниженню. Однак приходило завтра — і я знову впрягався в невдячну рутинну справу — прес-релізи, реакції на виступи конкурентів, скликання прес-конференцій, домовленості з редакціями про інтерв’ю чи прямі ефіри.
Команда в штабі працювала молода, надто молода, як на мене. Соцопитуваннями курував 23-річний Васько, що не міг працювати не розмовляючи. Не вилазячи з Нету, мигтячі сторінки якого відбивалися в його вузьких трапецевидних окулярах, він сипав анекдотами, здебільшого сороміцькими. Люд довкола реготав, а я дратувався, бо мені для зосередженості потрібна тиша. Може, я вже надто старий?..
Усім моїм стражданням і втраченому здоров’ю надходили виправдання й віддяка наприкінці місяця, коли начштабу вручав мені білісінький конвертик, із якого я одразу за дверима кімнатки, де відбувалася ця урочиста церемонія, витягав на світ Божий кілька новеньких доларових банкнот. Номіналом 100 доларів кожна. Незле. Із цього можна жити. Дружина, із якою ми вже бачилися лише на вихідні, до моєї нової професії ставилася з недовірою та погордою. Вона скрізь убачала зраду. Випитувала в мене звіти за кожен день, у хронологічному порядку, я мусив відповісти за кожну хвилину. І не приведи Господь мені затнутися чи забути, що я тоді чи тоді робив.
Це автоматично означало недовіру. Доводилося виплутуватися, вигадувати якісь неправдоподібні байки, у які, утім, Неля радо вірила.
Він жадібно ковтає пиво та продовжує:
— Штаб розташовувався в недобудованому корпусі колишнього санаторію. Під офіс обладнано лише кілька бідно вмебльованих кімнат із лунким лінолеумом та безперервним гудінням комп’ютерів. Довкола — пустка й забуття. Надтріснуті прямокутнички цегли, холодний (ноги промерзають навіть крізь найтепліше
