Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

— Я про вас нічого сказати не можу. Ні лихого, ні доброго, — вдався до цілковитої непоступливості Марко. — Утім, дещо злого ви мені заподіяли — проти моєї волі всадили до цього салону й везете невідомо куди.

Чоловік усміхнувся. У нього були великі банькаті очі, тонкі чорні вусики й зморшкувате обличчя…

Частина 7

— Де Тома? — раптом схоплюється Марко й роззирається.

— Де Тома? — перепитує Віктор і починає сміятися. — Тома вдома. А вдома втома.

— Відведіть мене до Томи, — благає Марко, а його голова знов падає на стіл.

— Паднімітє мнє вєкі, — перекривляє Віктор. — Гаразд, треба якось доставити тіло в морг, тобто додому. Ти не переживай, він тільки на перший погляд важкий, насправді транспортабельний.

Віктор встає, підходить до бару й щось каже бармену. Той із розумінням киває та прикладає до вуха трубку телефону.

— Через пару хвилин буде таксі, це не столиця, тут не треба годину чекати. Я сподіваюся, ти пригостиш? — питає.

Я дістаю гаманець, а Віктор починає підіймати Марка з-за столу. У якийсь момент вони обоє мало не падають, я допомагаю їм утриматися на ногах.

— Закинь руку на плече, — командує Віктор. — Ну, давай, і в ногу.

На вулиці вже темно. Чути дзенькіт годинника з ратуші, яка зовсім поруч. Кидаємо тіло Марка на заднє сидіння таксі.

— Сідай до нього, — далі наказує Віктор. — Тільки обережно, він може блюванути.

Авто різко рушає. Дорога з вибоїнами, і Марко на ямах крізь сон починає стогнати.

Ми швидко минаємо середмістя, потім парк, нарешті опиняємось у спальному масиві з малоповерховою забудовою. Гальмуємо.

— Дай десятку, — кричить із переднього сидіння Віктор.

Я все ще слухняний.

Заледве виносимо Марка й садимо його на лавку перед домом.

— Куриш? — питає Віктор.

Я заперечливо хитаю головою.

— Я теж ні, — зітхає Віктор. — Точніше, кинув. Але зараз закурю.

Він порпається у своїй потертій сумці через плече, дістає сигарету і смачно закурює.

— Може, будеш? — простягає мені.

— Ні, ні, мені й так добре.

— Йому теж, — Віктор показує на Марка. — Шкода його. Молоде шмаркате нещастя. Редактор, блін. На роботі він іноді вдає суворого, навіть підвищує голос (хоча сам же одразу й лякається своєї сміливості), щоб закликати підлеглих до порядку. І вони, хоча й бурчать, але коряться. Він злегка усміхається своїй перемозі, бо відчуває, що його влада над ними не віртуальна, а таки справжня. І все ж певності хлопчині вистачає ненадовго. Він побоюється мене, довірливо водячи час від часу на пиво (о, горе мені, моя дружино з нюхом пантери!) і допитуючись схвалення того чи іншого свого кроку. Я для нього загадка, йому ж бракує мого досвіду і знань. Цинічно користуюся своїм становищем непідвладного, раз-по-раз заробляючи невеликі гроші на замовних статтях. До хлопця наразі мало хто звертається — його ще не знають і тому побоюються. Він здогадується, що я беру хабарі, обходячи його, заздрить і лютиться. Він уже ненавидить мене, бо ж першопричина ненависті — це, звісно, гроші. Якби він раптом позбавив мене мого маленького бізнесу, завдяки якому я зараз можу не відмовити собі в зайвому пиві, тож чи не зненавидів би і я його? Певно, що так. Але наразі нагорі я, а отже, можу дозволити собі благородство зневажати…

— Як думаєш, — після паузи звертається він до мене. — Може, залишити його тут? Чи ще надто холодно?

Я оторопіло дивлюся на Віктора, і той починає сміятися:

— Та жартую я. Давай нести далі. Він живе на п’ятому поверсі. І, як ти, мабуть, здогадався, ліфта тут нема.

Поверсі на третьому ми зупиняємося, щоб перепочити.

— Припремо його до стіни, — пропонує Віктор. — Тримай однієї рукою, ось так не впаде.

— Здається, такий малий і худий, а так важко, — бідкається. — Я от ніяк не можу зрозуміти, як Аня могла його тягати в такому стані.

Він так багато говорить, що я не хочу нічого питати про згадувану вже не раз Аню.

На п’ятому поверсі порпаємось у кишенях тіла, щоб знайти ключ. Нарешті відчиняємо двері, у ніс б’є запах затхлості. Умикаємо світло. Розгардіяш усе ж не такий страшний, як я уявляв у темряві. Кидаємо Марка на диван, укриваємо якимось коцом. Віктор ловить мій погляд й усміхається:

— Жінки. Його чомусь люблять жінки й постійно прибирають за ним. Хоч він, сука, звісно, на це не заслуговує. Ходімо на кухню.

Я сідаю за маленький столик, а Віктор по-хазяйськи зазирає в холодильник.

— О, сюрприз! — задоволено вигукує. — Є пиво. Будеш?

Я кривлюся та заперечливо хитаю головою.

— Будеш, — знов вирішує за мене Віктор. — Ти просто мусиш відполіруватися пивом. Вважай, що це такий місцевий звичай. І для матеріалу потрібно.

Він дістає дві пляшки, відкорковує запальничкою.

— На чому ми зупинилися? — питає Віктор, насупившись.

— На Шурі… — кажу я невпевнено. — Чи на Марку і його батькові.

— Ах так. Марко і батько. Шура дарма хотів навести контакти з Мироном через Марка. Вони давно не спілкувалися.

— Чому?

— Зараз розкажу.

Частина 8

— Батько… Мирон незадоволено розгортав носаком черевика з лакованою шкірою попіл від вогнища, мачуха щось недоладно торохкотіла — ця красива ефектна кобіта ніяк не могла позбутися комплексів непостійності та меншовартості і, щоб якось виправдати свою присутність у їхньому житті, намагалася бути тим, ким бути не могла, — дотепною та розумною жінкою, якої, як їй здавалося, потребував Марковий тато. Він же, як недурний чоловік, обрав її якраз за ті риси, що були притаманні Олександрі насправді, — тихість, непоказність, сором’язливість і надійність. Його дратували її безглузді ескапади, устрявання в розмови, дурнуваті жарти. Він знервовано смикав плечем, але не казав нічого — це не входило в його правила: примушувати людей бути такими, якими вони мали би бути. Новий дім, який вони щойно придбали, був неподалік від центру міста, однак, відділений від автомагістралей кількома кварталами, ховався на тихій пошарпаній вуличці, у затінку занедбаного саду. Батько вже жалкував про покупку, зроблену під тиском дружини, — Маркова мама померла від раку через кілька років після народження сина. Під парканом гавкав приблуда-пес. Великий кудлатий собака з поплямленою болотом, нечесаною шерстю — чудовим прихистком для бліх — утік від господарів і повернувся на місце свого постійного проживання. Він кілька днів не їв і, помітивши людей, радісно загавкав і замахав хвостом.

— Я ж казав тим придуркам, щоб вони забрали свого пса! — зірвався на крик тато.

Він був не в гуморі. Його дратувало все: буркотіння чийогось авта з вулиці, завивання на даху