Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

до напівголоду, і раптова доля попелюшки була швидше казковим збігом, надлишком, що рано чи пізно урветься та поверне все на свої споконвічні місця. Її не могли переймати проблеми боротьби за виживання якогось заводу з постійно закопченими високими трубами, велетенськими цехами та тисячами робітників у брудних робах і з чорними нігтями, що походжали територією, наче не мали іншої роботи. Їй були геть байдужі гроші іноземного конкурента, що заповзявся знищити справу її чоловіка й уклинювався для цього в місцеву владу, пропонував хабарі чиновникам, спотворював думку громадськості через пресу. Вона жила вже якимось інакшим життям, яке дедалі більше віддалялося, розминалося з його. Гра ж із Марком захоплювала — сколихувала все єство приємним дрожем. Та й, урешті, навіщо шукати виправдань, вдавати, що нічого не відбувається, пояснювати все материнською турботою, коли йдеться зовсім про інше — про сильний статевий потяг, про вибух чуттєвості, який спопеляє і його, і її. А що далі, за цією інцестуальною межею — уже однаково. Це ж як убивство, як самогубство — чи є сенс загадувати наперед, аналізувати ситуацію, думати про наслідки? Настає межа, за якою байдуже до всього, крім реалізації божевільного задуму. І тільки в безумстві знетямлені знаходять свою збоченську логіку, якісь свої, неадекватні для суспільства правила, свою, анормальну систему цінностей і знаків.

Саша й Марко не залишили цей світ нараз, в одну мить. Спочатку вони почали триматися за руки під час обідів. Й ініціатива цього належала їй — старшій, володарці будинку та ситуації. Він червонів при дотиках, здригався, укривався гусячою шкірою, тремтів. Вона усміхалася, фіксуючи все це, однак нервувалася й сама. Обоє потроху переставали помічати існування іншого світу. На якийсь час він зникав за стінами цієї загубленої в тіні занедбаного саду вілли.

Весніло, усе починало отримувати свої запахи, які викликали в пам’яті щось таке до болю знайоме — запах попередніх весен, вічне відродження. Дзижчали бджоли, шалено цвіли яблуні… Шалено світило сонце. Марко майже зовсім перестав відвідувати школу й присвячував себе виключно мачусі. Його смішило та лякало це слово — «мачуха». Воно було чи не єдиним, що зупиняло його. Він уже не згадував про батька, забував, що Саша — не його, а татова дружина. Марко конав, коли вона не помічала або умисно уникала його. Він не міг ні на чому зосередитися. Із рук випадали книги, що не читалися. Не слухалася музика, не дивився телевізор. Запалений мозок продукував лише одне видиво в різних варіаціях — він і вона разом. Він розповідає їй якусь нещодавно вичитану історію, вона захоплено слухає… Потім… він погано уявляв собі це «потім», але знав, що воно мусить бути якимось особливим і вкрай приємним. А після того вони обов’язково втечуть. Батько кинеться за ними навздогін, і разом із ним коханців будуть переслідувати якісь наймані детективи. Їх вистежуватимуть усією країною. Маркові доведеться працювати, щоб якось забезпечити її, і вона почне шкодувати, що пішла з ним, що добровільно відмовилася від безжурного життя… Або й не пошкодує і буде відданою до кінця. Хоча це нецікаво, тут не вистачатиме юнацького трагізму. Крім того, зрозуміло, що вони набриднуть одне одному й почнуть з’ясовувати стосунки. Вона шалено його ревнуватиме. І небезпідставно, треба зазначити. Від нього будуть у захваті всі жінки довкруг. І він не зможе відмовляти їм у… Марко дивився кудись за вікно кухні, поки Саша, насвистуючи якусь попсову пісеньку, варила йому каву. Й обов’язково слід приперчити все жахливим фіналом — з’являється батько разом із зграєю найманих убивць-детективів. Їх розлучають, усі плачуть, і Марко залишається сам біля спаленого та зруйнованого вщент будиночка — схожого на цей. Цвітуть яблуні, вітер розганяє з попелища хмари їдкого диму. Кінець фільму…

Вони п’ють каву й розмовляють про море, де Саша ніколи не була. Вона навмисно обирає ті теми, які близькі хлопцеві, щоб розвинути в ньому певність. Усміхається і слухає, як він розповідає, вигадуючи якісь історії, що з ним буцімто траплялися. Саша зручно вмощує спину у фотелі, простягає ноги вперед, укладає їх на табуретку поруч із ногами хлопця, помічає, як він запинається, червоніє, відшукуючи в пам’яті нитку розповіді, кількаразово повторює останнє слово. У неї високо здіймаються груди. Обоє збуджені до неможливості, але й цього разу нічого не буде — у них не вистачить сміливості перейти цю межу, ні він, ні вона не готові зробити першого кроку й чекають цього від іншого, щоб потім виправдати себе перед собою та звинуватити партнера. Крім того, він боїться відмови, йому страшно, що, може статися, він усе переплутав, що насправді вона зовсім не відчуває того ж, що він; і як тоді жити далі після марної спроби поцілунку, ляпаса і… Він дивиться на її ноги, що торкаються його литок, ворушаться, немов скубонуть, і йому забиває подих. Він уже не може розмовляти чи, тим паче, щось вигадувати. Він видихся й мовчить. Вона відкриває, було, рота, щоб перервати це, зробити природнішим і звичнішим, однак не може поворухнутися. Вони сидять заклякши, страждаючи від нерухомості, але бояться розігнутися, щоб, бува, не урвати контакт тіл. Швидко вечоріє, кухню заповнює морок, вони наче розчиняються і стають недосяжними одне для одного. Нарешті вона роздратовано встає, нічого не кажучи, іде до мийки й починає гуркотіти посудом. Марко не розуміє — чи це просто вибрик жіночих гормонів, чи вона злоститься на нього за бездіяльність. Він розгублено зітхає й у гнітючому настрої шкутильгає нагору — у свою кімнату. Подивитися відик — і спати. А назавтра — мовби нічого й не було — усе розпочнеться спочатку, і невідомо, чи й настане коли-небудь розрішення, чи все триватиме лише на рівні дотиків і поглядів, які заперечуватимуть слова. Із якогось часу Саша стала регулярно розводитися про свого чоловіка. Вона, погладжуючи хлопцеві руку, казала йому, як вона любить його батька і який той чудовий.

— Ти повинен бути щасливий, що маєш такого тата, — повторювала вона, і він не знав чому вірити — тому, що сказано, чи тому, як сказано.

Пса вони зазвичай вигулювали удвох — він, як мужчина, вів перед, тримаючи за повідок, вона тулилися до його руки, знову ж таки, щоб додати йому певності, примусити відчути себе сильним, справжнім чоловіком. Марко гонорово роздивлявся навкруги — мовляв, дивіться на нас, бачите, яку класну кралю я веду під руку. Але нікому до них у цьому відгалуженні міста не було діла.

Здавалося, що навкруги ніхто не живе. Будинки стояли занедбані й без жодних