Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

комір згустки туману, ноги тремтіли та відмовлялися слухатися. Якби не жахлива холоднеча, що примушувала його зіщулитися й тремтіти тілом і духом, він просто впав би на якусь лавчину й заснув. Вогкий мороз штовхав Марка вперед — бездумно та безперспективно. Він зашпортався за прочинений каналізаційний люк і трохи не впав у яму. Сірі будинки потроху проступали крізь темряву, вимальовуючись на фоні молочного киселю й затінюючи скелети дерев. Спалахували вікна в тих, кому найраніше ставати до праці. У тумані світло розповзалося, жевріло та блимало, але відчуття тепла, схованого за цими вогниками, чомусь примушувало Марка почуватися ще більш змерзлим і самотнім тут, на вулиці. Ніхто його вже ніде не чекає. Він зіщулився ще дужче, згорбився й посунув далі, вийшовши на проїжджу частину. Спалахнули вуличні ліхтарі, розганяючи рештки туману, час від часу вулицею повз Марка прошмигували перші авта. На роботу вийшли двірники, мляво розмахуючи своїми віниками. Але від цього Маркові не стало менш самотньо. Важка голова падала на груди, очі злипалися. Із кількох під’їздів бадьоро вийшли надвір люди в сірих і чорних плащах, злилися в колону й закрокували поруч із Марком. Вони маже не розмовляли, по-військовому чітко вимахували руками, ступали в ногу й рівно тримали голови. Їхня дисциплінованість захопила Марка, він забув про втому та похмілля, намагаючись відтворювати ці нехитрі методичні рухи, але йому погано вдавалося. Увійшов в азарт, і чим гірше у нього виходило, тим затятіше намагався бути схожим на колону. По дорозі до них приєднувалися нові й нові люди, вони обступали Марка з усіх боків і, не озираючись, крокували кудись уперед. Йому треба було повертати, але натовп йшов прямо й потяг його за собою. На якусь мить він завагався, збився з ритму, проте спинитися не встиг — хтось штовхнув його плечем, підпихаючи в загальному напрямку, і Маркові, за відсутності інших перспектив, довелося скоритися. За кілька хвилин вони вийшли центральною вулицею з густозаселених мікрорайонів на пустир, де починалася промислова зона. Марко вже зрозумів, куди рухаються ці люди. Вони йшли на завод (один із небагатьох, що все ще функціонував у цьому зомлілому від економічної кризи місті), де донедавна працював на керівній посаді його батько. Він пішов із цими людьми за інерцією, бо не раз крокував цим шляхом сам, а ще частіше їздив сюди на батьковому авті… Тепер же завод із височезними закіптюженими трубами, із яких навіть уночі елегантно звивається тоненька цівка диму, нараз став чужим… Його привів сюди той самий синдром ампутанта.

Марко спинився біля прохідної, звернув набік, пройшов вулицею ще метрів зі сто й зазирнув в одну з робітничих забігайлівок, що відкрилася першою. Дешевий «гастрономчик» із запахом ліверу, курива й похмільних ста грамів. Вистояв чергу, вислухав новини якогось цеху й примостився за стійкою поруч із кількома робітниками, обличчя яких здалися йому знайомими. У почорнілих руках із брудними поламаними нігтями вони тримали гранчасті склянки та шматки ковбаси, зробленої з хрящів здохлих тварин. Марко вирішив обійтися без закуски. Крім смердючої горілки, яку, певно, виготовляли з відходів виробництва, він купив собі ще кухоль пива. Сподівався загрітися.

Огорожа заводу протягом кількох сотень метрів була заклеєна передвиборчою агітацією — плакатами, листівками, написами, зробленими неякісною червоною фарбою, що розпливалася й стікала парканом донизу, наче кров. Вулицею поволі сунули тролейбуси з робітниками, а Марко брів у зворотному напрямку, вчитуючись у написи, які саме почали затирати ацетоном кілька чоловіків у куфайках. Кожен напис звинувачував усіх кандидатів у хабарництві, окрім якогось одного, звісно. За останнього й радили голосувати. На горизонті з’явилося величезне червоне сонце, визирнуло з-над будівель, засліпило закіптюжені труби, зайнялось над парканом яскравим півколом пекла й за кілька хвилин злетіло в небо, як повітряна кулька. Марко задивився й не помітив, що його гукають…

З авта по той бік дороги визирав чоловік і заклично махав йому рукою. Марко примружив очі, але ніяк не міг пізнати того, хто махає, — було надто далеко, щоб вирізнити риси обличчя. Однак, безумовно, запросини стосувалися саме його, бо чоловік кілька разів, скрутивши газету трубою та приклавши її до вуст, немов у гучномовець, прокричав Маркове ім’я і прізвище. Марко спинився, несподівана зустріч викликала в нього невдоволення та розгубленість. Знову нахлинула втома. Удати, що він не почув і не побачив людини з автомобіля, вже не випадало, однак якесь чуття підказувало Маркові, що йти назустріч не варто. Отож, навіть не дбаючи про збереження пристойності, він розвернувся та поволі почимчикував туди, звідки прийшов, — у бік міста. Назустріч мчали переповнені мікроавтобуси і тролейбуси, летіли шикарні легкові авта, сунули вантажівки… Попереду з-поза моста виднілося місто — шпилі, телевежа, дахи висотних будинків. Чим ближче він підходив до моста через ріку, тим вищало місто й ширша перспектива відкривалася. Праворуч стіною стояли панельні багатоповерхівки робітничих кварталів. Попереду — скупчення архітектурних пам’яток, збудованих ще два століття тому, за часів Австро-Угорщини. Атланти, які підпирають балкони, колони, витіюваті дахи й піддашшя, підгнилі стіни… Марко якраз перейшов вулицю і ступив на міст, коли поруч спинився червоно-сірий «Мерседес-бенц», той самий, із якого кілька хвилин тому до нього звертався чоловік. З авта вискакує плечистий молодик із доволі своєрідною зачіскою — щось на мотив індіанців із американських прерій. Кілька важких ланців на руках і шиї — підробка під золото. У вусі — масивна сережка; погляд злий і бездумний.

— Тєбя ж пра-асілі па-адайті, падла!

Марко спиняється, до нього раптом доходить, що гра скінчилася й починається справжнє життя, починається якраз там, де він цього не сподівався. Громила підхоплює його під руку та штовхає до задніх дверцят. Ті прочиняються, Марко відчуває легкий, але образливий удар у спину й падає на сидіння лімузина.

— Нехарашо палучаєця, — без жодних привітань каже молодому чоловікові незнайомець зі згорнутою в рурку газетою. — Ігнорите. А зря. Ми ж, так сказать (Марко напружився, згадуючи, де він уже міг чути ці слова), про вас бдім, щоб чого не случилося. І що? Як завжди — чорна неблагодарность… Ви свого предка давно востаннє бачили, друг?..

Марко відчуває, як автомобіль рушає, набирає ходи, стрясаючись у вибоїнах, однак бачити цього крізь тоноване скло не може.

— Даруйте, але я не розмовляю з незнайомими людьми…

— А хто вам сказав, що ми незнайомі? Я от вас, бачите, хорошо знаю. Виходить, ми знакомі. Єслі ви думаєте, що ця встреча связана з газетою ілі там какімі-то матеріалами про губернатора, то ви ошибаетесь. Неінтересно. Только для мудаків. А я про серйозних людей. Ми ж із