Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

«Іди-но сюди, синку, — каже, — я щось тобі дам».

А він і спіймався на гачок. Це ж треба бути таким клятим дурнем. Та дарма, більше він так не попадеться.

«Іди-но сюди, синку, я щось тобі дам». А тоді — торох! — і він летить руками й колінами на узбіччя колії.

Нік потер око. Над ним набрякала чимала гуля. Синець буде добрячий. Уже й боліти почало. От сучий син, той гальмівник.

Він торкнув пальцями гулю над оком. Ну що ж, синець — то дріб'язок. Все могло скінчитися гірше. Він ще легко відбувся. Йому хотілося подивитись, який він, той синець. Та у воді було годі щось побачити. Вже давно споночіло, і ген навкруги розлягалася темна пустка.

Нік витер руки об штани й підвівся, тоді зійшов на насип до колії.

Він попростував колією. Залізничне полотно було добре підсипане, і йти виявилося легко: нога твердо ступала на утрамбований пісок і гравій у проміжках між шпалами. Те рівне полотно, мов шосе, бігло попереду через мочарі. Нік простував далі. Кудись він та дістанеться.

На той вантажний поїзд Нік скочив тоді, коли він уповільнив швидкість на сортувальних коліях перед роз'їздом Уолтон. Темніти почало, коли поїзд, ще з Ніком, поминув Колкаску. Тож тепер десь недалеко має бути Манселона. За три чи чотири милі мочарами. Нік простував колією, розміряючи ходу так, щоб ступати на гравій між шпалами, а мочарі довкола нього поволі огорталися примарним серпанком туману. Око боліло, хотілося їсти. Та він і далі верстав дорогу, залишаючи позаду милю за милею. Обабіч насипу так само пролягали мочарі.

Попереду показався міст. Нік перейшов його, лунко стукаючи черевиками по залізу. Внизу в проміжках між шпалами чорніла вода. Під ногу Нікові трапився покинутий костиль, і він зіпхнув його у воду. За мостом почалися пагорби. Тепер колію з обох боків обступали високі темні схили. Ген попереду Нік побачив багаття.

Обережно ступаючи, він наближався до багаття. Воно горіло збоку від полотна, під насипом. Нікові видно було тільки відблиск вогню. Колія виходила з виярка, і в тому місці, де горіло багаття, схили вирівнювались, зникаючи серед лісу. Нік обережно спустився з насипу й заглибився в ліс, щоб підступити до багаття з-за дерев. Ліс виявився буковий, і Нік, ідучи між дерев, відчував під ногами лушпиння букових горішків. Тепер він уже бачив ясняй вогонь, що горів на самому узліссі. Біля багаття сидів якийсь чоловік. Нік став за деревом, видивляючись туди. Чоловік був начебто сам. Він сидів, підперши голову руками, й дивився на вогонь. Нік виступив з-за дерева й увійшов в освітлене коло.

Чоловік усе так само сидів і дивився на вогонь. Не зворухнувся й тоді, коли Нік став поруч нього.

— Добрий вечір! — мовив Нік.

Чоловік звів очі.

— Де це тобі так присвітили? — спитав він.

— Ґальмівник урізав.

— Скинув з вантажного?

— Еге ж.

— Бачив я того собаку, — сказав чоловік. — Проїхав тут години півтори тому. Йшов по дахах вагонів, ляскав себе в боки і співав.

— От собака!

— То, мабуть, він того й розвеселився, що врізав тобі,— серйозно мовив чоловік.

— Я йому ще не так вріжу.

— Пожбур на нього доброю каменюкою, коли проїжджатиме знов — порадив чоловік.

— Я з ним поквитаюсь.

— Ти хлопчина норовистий, еге ж?

— Та ні,— відказав Нік.

— Усі ви, хлопчиська, норовисті.

— Хоч-не-хоч, а будеш норовистий, — мовив Нік,

— Отож я й кажу.

Чоловік подивився на Ніка й усміхнувся. У світлі багаття Нік побачив, що обличчя його знівечене. Ніс розплюснутий, очі мов дві щілини, губи ні на що не схожі. Нік не одразу все те добачив; спершу помітив тільки, що обличчя в чоловіка дивне й наче покалічене. Кольором воно скидалося на віконну замазку і в світлі багаття мало мертвотний вигляд.

— Як, подобається моя вивіска? — спитав чоловік.

Нік зніяковів.

— А чого ж, — мовив він.

— Осьде, поглянь! — Чоловік зняв з голови кепку.

В нього було тільки одне вухо. Велике й набрякле, воно щільно прилягало до голови. На місці другого випинався рубцюватий хрящ.

— Бачив коли такого красеня?

— Ні,— відказав Нік. Його аж трохи занудило.

— А я все те витримав, — сказав чоловік. — Ти думаєш, таке легко витримати, малий?

— Де там!

— Вони всі руки об мене пооббивали, — провадив далі той невеличкий на зріст чоловік. — Та ніхто мене не здолав. — Він подивився на Ніка. — Сідай. Їсти хочеш?

— Не турбуйтесь, — відказав Нік. — Я йду до міста.

— Слухай-но, — мовив чоловік, — зви мене Едом.

— Добре.

— А знаєш, — озвався той знову, — зі мною не все гаразд.

— Як це?

— Я псих.

Він надів на голову кепку. Нікові стало смішно.

— Усе з вами гаразд, — сказав він.

— Ні, негаразд. Я псих. Слухай, ти був колись психом?

— Ні,— відказав Нік. — А як ними стають?

— Не знаю, — сказав Ед. — Коли стаєш психом, то сам про це не здогадуєшся. Ти ж мене знаєш, правда?

— Ні.

— Я Ед Френсіс.

— Слово честі?

— Не віриш?

— Вірю.

Нік відчув, що це таки правда.

— А знаєш, чому я завжди беру гору?

— Ні,— сказав Нік.

— У мене повільно б'ється серце. Всього сорок ударів на хвилину. Ось помацай пульс.

Нік вагався.

— Ну ж бо. — Чоловік узяв його за руку. — Берися за зап'ясток. Поклади пальці сюди.

Зап'ясток у цього невеличкого чоловіка був широкий, і під шкірою випиналися м'язи. Нік відчув під пальцями розмірені поштовхи.

— Годинника маєш?

— Ні.

— І я не маю, — сказав Ед. — А без годинника це марна річ.

Нік пустив його зап'ясток.

— А слухай-но, — мовив Ед Френсіс. — Берися знову. Ти лічи пульс, а я лічитиму до шістдесяти.

Відчуваючи під пальцями нечасті пругкі поштовхи, Нік почав лічити. Він чув, як той невеличкий чоловік поволі промовляє вголос: один, два, три, чотири, п'ять, — і так далі.

— Шістдесят, — закінчив Ед. — Це хвилина. А ти скільки налічив?

— Сорок.

— Точно, — зрадів Ед. — І ніколи не буває більше.

Із залізничного насипу спустився якийсь чоловік і, перетнувши галявину, підійшов до багаття.

— Привіт, Багзе! — мовив Ед.

— Привіт! — відповів Багз. То був голос негра. Нік, ще тільки почувши його ходу, збагнув, що то негр. Він стояв спиною до них, схилившись над багаттям. Тоді випростався.

— Це мій приятель Багз, — сказав Ед. — Він теж псих.

— Радий познайомитись, — озвався Багз. — То ви звідки?

— Із Чікаго, — відповів Нік.

— Гарне місто, — сказав негр. — Пробачте, я не дочув, як вас звуть.

— Адамс. Нік Адамс.

— Чуєш, Багзе, він каже, що