Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Він замовк. Здавалося, розповідь дійшла кінця.

— А де ви з ним познайомились? — запитав Нік.

— У в'язниці,— відказав негр. — Після того, як вона поїхала, він почав кидатись на людей, і його заперли до в'язниці. А я сидів за те, що прирізав одного типа. — Він усміхнувся і тихо повів далі: — Він мені одразу припав до душі, отож коли я вийшов, то розшукав його. Йому подобається вважати мене за ненормального, і я не маю нічого проти. А мені подобається бути при ньому, подобається мандрувати по країні, та ще й коли не треба для того красти. Мені подобається жити по-благородному.

— І що ж ви обидва робите? — спитав Нік.

— Та нічого. Просто мандруємо собі. Гроші він має.

— Певно, заробив їх дай боже.

— Звісно. Та всі ті гроші він уже потратив. Чи, може, їх у нього забрали. Це вона присилає йому гроші.— Він поворушив багаття. — Вона чудова жінка. І схожі вони одне на одного — ну чисто тобі близнята.

Негр подивився на невеличкого чоловіка, що, тяжко дихаючи, лежав поряд. Пасмо білявого волосся впало тому на чоло. Покалічене обличчя було спокійне, ніби в дитини.

— Тепер я можу збудити його хоч зараз, містере Адамс. І якщо ви не заперечуєте, то краще б вам уже йти. Я не хочу бути негостинним, та коли він побачить вас, на нього може найти знову. Мені страшенно прикро глушити його обушком, а це ж єдина рада, коли з ним отаке починається. Доводиться тримати його далі від людей. Ви ж не розсердитесь на мене, правда, містере Адамс?.. Ні-ні, нема за що дякувати, містере Адамс. Я б мав попередити вас, але ви йому начебто сподобались, і я гадав, що все минеться. До міста звідси милі зо дві, як піти колією. Воно зветься Манселона. Прощавайте. Я б радо запросив вас заночувати з нами, але про це не може бути й мови. Чи не взяли б ви з собою трохи шинки й хліба? Ні? То візьміть хоч бутерброд. — Усе це він казав по-негритянському низьким, рівним, чемним голосом. — От і добре. Прощавайте, містере Адамс. Прощавайте, і щасти вам!

Нік відійшов від багаття й рушив через галявину до залізниці. Опинившись поза світлом, він прислухався. Негр тихо говорив щось своїм низьким голосом. Слів Нік не розібрав. Потім він почув голос невеличкого чоловіка:

— У мене страшенно болить голова, Багзе.

— Зараз вам полегшає, містере Френсіс, — заспокійливо мовив негр. — Ось тільки випийте чашечку гарячої кави.

Нік піднявся на насип і попростував колією. Він помітив, що тримає в руці бутерброд з шинкою, і засунув його в кишеню. Озирнувшись назад з узвишшя, де колія повертала за пагорби, він побачив світло багаття край лісу.

VI

Нік сидів, прихилившись до стіни церкви, куди його відтягли з-під кулеметного вогню на вулиці. Обидві ноги його незграбно стирчали попереду. Йому влучило в хребет. Обличчя було мокре від поту й брудне. Сонце світило просто у вічі. День випав дуже гарячий. Поряд біля стіни долілиць лежав Рінальді; його спорядження розметалось обабіч випнутої широкої спини. Нік дивився перед собою блискучими від жару очима. Рожева стіна будинку навпроти завалилася від самого даху, і над вулицею зависло понівечене залізне ліжко. У затінку будинку серед уламків цегли лежало двоє мертвих австрійців. Далі на вулиці було видно інші трупи. Наступ у містечку розвивався успішно. Все йшло добре. Тепер уже от-от мали з'явитися санітари з ношами. Нік обережно повернув голову й глянув на Рінальді. «Senta, Рінальді. Senta[4]. Ми обидва, ти і я, уклали сепаратну угоду». Рінальді непорушно лежав на сонці й тяжко дихав. «Ми не патріоти». Нік обережно відвернув голову й силувано всміхнувся. Рінальді не виправдав його сподівань як співрозмовник.

ДУЖЕ КОРОТКЕ ОПОВІДАННЯ

Одного задушного вечора в Падуї його винесли на дах, звідки він міг дивитись понад будинками міста аж ген у далечінь. У небі шугали стрижі. Невдовзі споночіло, засвітилися прожектори. Всі інші пішли з даху і забрали з собою пляшки. Вони з Люз чули їхні голоси внизу на балконі. Люз сіла на край його ліжка. Вона була прохолодна і свіжа в тій вечірній задусі.

Ось уже три місяці Люз залишалася на нічні чергування. їй радо це дозволяли. Коли йому мали робити операцію, Люз сама готувала його до неї, і обоє жартували: мовляв, дружба дружбою, а клізма клізмою. Вдихаючи наркоз, він напружив усю свою волю, щоб не вибовкати чогось у хвилини безтямної балакучості. А коли став на милиці, то почав сам розносити по палатах термометри, щоб Люз могла не вставати з ліжка. Пацієнтів у госпіталі було мало, і вони знали про нього та Люз.

Всі вони любили Люз. Повертаючись назад коридорами, він думав про те, що Люз лежить у його ліжку.

Перед тим як він вирушив назад на фронт, вони пішли в Duo то [5] й помолилися. Там було темно й тихо, і інші люди також молилися. Вони хотіли одружитись, але вже не вистачало часу на церковне оголошення, до того ж ні він, ні вона не мали при собі метрик. Власне, — вони й так вважали себе одруженими, але їм хотілося, щоб усі про це знали й щоб це було навіки.

Люз писала йому багато листів, але він отримав їх тільки після перемир'я. Вони надійшли на фронт цілою пачкою, п'ятнадцять одразу, і він розіклав їх за датами й прочитав підряд. Усі вони були про госпітальні справи, і про те, як вона його кохає, і як не може без нього жити, і як їй бракує його вночі.

Після перемир'я вони домовилися, що він поїде додому і знайде роботу, щоб вони могли одружитись. А Люз повернеться тільки тоді, коли він матиме добру роботу й зможе приїхати в Нью-Йорк зустріти її. Певно ж, у Штатах він не питиме, не зустрічатиметься з давніми друзями і взагалі ні з ким. Єдина мета — це знайти роботу й одружитись. їдучи поїздом з Падуї до Мілана, вони посварилися через те, що вона не хотіла одразу повертатись додому. На міланському вокзалі, коли настав час прощатися, вони поцілувались, однак це не означало остаточного примирення. Йому було прикро, що вони отак попрощалися.

З Генуї він відплив пароплавом до Америки. Люз повернулась у Пордононе, де мав відкритися новий госпіталь. Там було смутно, йшли дощі,