Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Нік сидів мовчки.

— Ти ще з біса добре відбувся, — провадив Білл. — Тепер вона одружиться з кимось собі до пари, влаштує своє гніздечко й буде щаслива. Олії з водою не змішати, і так само не можна змішувати цих речей, бо вийшло б однаково, що мені одружитися з отією Айдою, яка служить у Стреттонів. А вона, мабуть, теж цього хотіла б.

Нік мовчав. Хміль вийшов у нього з голови, і він лишився наодинці із самим собою. Не було вже поруч Білла, і сам він не сидів отут перед каміном, і не збирався завтра на риболовлю з Біллом та його батьком. І п'яний не був. Усе те відлетіло. Залишилась одна-єдина думка: колись у нього була Марджорі, а тепер він втратив її. Вона пішла від нього, він сам відштовхнув її. Оце єдине, що тепер мало значення. Можливо, він ніколи більше її не побачить. Певне, що не побачить. Усе скінчилося, згинуло без вороття.

— Давай вип'ємо ще, — сказав Нік.

Білл налив віскі. Нік хлюпнув у склянку трохи води.

— Якби воно тривало й досі, ми б не сиділи сьогодні тут, — сказав Білл.

То була правда. Спочатку він мав намір повернутися додому

і знайти якусь роботу. Потім вирішив прожити зиму в Шар-левої, щоб бути ближче до Мардж. А тепер і сам не знав, що робити далі.

— Та й рибалити завтра навряд чи пішли б, — провадив Білл. — Атож, ти таки маєш голову на в'язах.

— Я просто не міг інакше, — мовив Нік.

— Знаю. Іншого виходу й нема, — сказав Білл.

— Якось враз усе минулося, — пояснив Нік. — Не знаю навіть чому. Я просто не міг інакше. Так само, як оце тепер, — зривається триденна буря і не залишає на деревах жодного листочка.

— Минулося, й гаразд. Оце головне, — мовив Білл.

— Я сам винен, — сказав Нік.

— То байдуже, хто винен, — сказав Білл.

— Еге ж, мабуть, що так, — погодився Нік.

Головне було те, що Марджорі пішла від нього і що тепер він навряд чи коли її побачить. А він же говорив їй, як вони разом поїдуть до Італії і як їм там буде весело. І куди вони разом ходитимуть. Тепер нічого того не буде.

— Коли вже минулося, то ніщо більш не має значення, — мовив Білл. — Щоб ти знав, Вімідже, я дуже тривожився, поки все те тривало. Ти зробив правильний хід. Мабуть, її матуся лікті собі кусає з досади. Вона ж усім роздзвонила, що ви заручені.

— Ми не були заручені,— сказав Нік.

— А всі кругом кажуть, що були.

— Хай собі кажуть, — мовив Нік. — Але заручені ми не були.

— Але ж збиралися одружитись? — спитав Білл.

— Так. А заручені не були.

— Яка ж різниця? — розважливо запитав Білл.

— Не знаю. Є якась різниця.

— Не бачу, — сказав Білл.

— Гаразд, — мовив Нік. — Давай уп'ємося.

— Гаразд, — погодився Білл. — Давай насправді уп'ємося.

— Уп'ємося, а потім підемо скупаємось, — сказав Нік.

Він одним духом вихилив своє віскі.

— Мені страшенно жаль її, але що я міг вдіяти? — озвався він знову. — Ти ж знаєш, яка в неї мати!

— Жахлива, — мовив Білл.

— Якось враз усе минулося, — сказав Нік. — Та, мабуть, даремно я завів цю розмову.

— Не ти її завів, — заперечив Білл. — Це я перший почав, а тепер — кінець. Більш ніколи про це не говоритимем. І думати тобі про це не треба. А то ще знову почнеш усе з початку.

Досі Нікові й на думку таке не спадало. Здавалося, все скінчено раз і назавжди. А це була ідея. Йому полегшало на душі.

— Авжеж, — мовив він. — Така небезпека завжди є.

Тепер він почував себе чудово. Ніщо не минуло без вороття. Він може піти до міста у суботу ввечері. А сьогодні вже четвер.

— Та й нагода завжди знайдеться, — докинув він.

— Отож стережися, — сказав Білл.

— Стерегтимуся, — пообіцяв він.

Він почував себе чудово. Ніщо не скінчилося. Нічого ще не втрачено. В суботу він піде до міста. На душі в нього було так само легко, як і тоді, коли Білл ще не завів цієї розмови. Завжди знайдеться якийсь вихід.

— Давай візьмемо рушниці й підемо на мис пошукаємо твого батька, — запропонував Нік.

— Гаразд.

Білл зняв з кілка на стіні дві рушниці. Тоді відкрив коробку з набоями. Нік надяг свою картату куртку і взув черевики. Черевики висохли й стали шкарубкі. Він і досі був п'яний, але в голові у нього прояснилося.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він Білла.

— Розкішно. Саме те, що треба. — Білл застібав светра.

— Пусте діло впиватись.

— Еге ж. Краще б піти на повітря.

Вони вийшли надвір. Вітер бурхав шалено.

— Мабуть, усі птахи в траві поховалися, — мовив Нік.

Вони попростували вниз до саду.

— Я бачив уранці вальдшнепа, — обізвався Білл.

— Може, сполохнемо його, — сказав Нік.

— За такого вітру однаково не поцілиш, — заперечив Білл.

Тут, на вільному повітрі, та історія з Мардж здавалася зовсім не такою трагічною. Та навіть і не дуже важливою. Усе те розвіяв вітер.

— Дме просто з великого озера, — зауважив Нік.

Ідучи проти вітру, вони почули приглушений звук пострілу.

— То батько, — мовив Білл. — Він там, на мочарах.

— Ходім отак навпростець, — сказав Нік.

— Ходім через нижню луку: може, сполохнемо якусь пташину, — сказав Білл.

— Гаразд, — погодився Нік.

Тепер усе воно нічого не важило. Вітер видув те у нього з голови. Але суботнього вечора таки можна буде піти до міста. Приємно мати в запасі таку можливість.

V

Тих шістьох міністрів розстріляли о пів на сьому ранку під стіною госпіталю. На подвір’ї були калюжі. Бруківку встеляло мокре руде листя. Періщив дощ. Усі віконниці госпіталю були позабивані. Один з міністрів лежав хворий на тиф. Двоє солдатів винесли його сходами надвір, на дощ. Вони пробували прихилити його до стіни, але він зсувався в калюжу. Решта п'ятеро незворушно стояли під стіною. Нарешті офіцер сказав солдатам, що його все одно не підвести. Коли дали перший залп, він сидів у воді, похиливши голову на коліна.

БОЄЦЬ

Нік підвівся. Усе в нього було ціле. Він подивився понад колією на ліхтарі останнього вагона, що вже зникав за поворотом. Обабіч насипу стояла вода, а далі були мочарі.

Він обмацав коліно. Штани були роздерті, шкіра збита. На руках подряпини, під нігті набилося піску й гару. Він пішов до краю насипу й спустився до води помити руки. Старанно вимив їх у холодній воді, виколупуючи з-під нігтів бруд. Тоді сів навпочіпки і обмив коліно.