Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
ТРИДЕННА БУРЯ
Коли Нік звернув на дорогу, що вела нагору через сад, дощ перестав. Садовину було вже зібрано, і осінній вітер повівав між голими деревами. Нік зупинився й підняв при дорозі яблуко, що вилискувало мокрими боками в поруділій траві. Він поклав яблуко в кишеню своєї картатої куртки.
Із саду дорога вела далі, на вершину пагорба. Там стояв будиночок, на веранді якого було порожньо, а з комина йшов дим. Позаду був гараж, курник і підлісок, що густим живоплотом відгороджував подвір'я від лісу. Нік подивився далі, туди, де вітер розгойдував високі дерева. То була перша осіння буря.
Коли Нік переходив галявину за садом, двері будиночка відчинились і з них вийшов Білл. Він стояв на веранді, чекаючи Ніка.
— Здоров, Вімідже, — мовив він.
— Привіт, Білле, — відказав Нік, піднімаючись східцями на веранду.
Вони стали поряд, видивляючись на околицю: вниз понад і садом, понад полями за дорогою та порослим деревами мисом, — аж ген на озеро. Вітер дув просто вподовж озера. Було видно хвилі прибою на березі мису Десята Миля.
— Оце дме, — сказав Нік.
— Тепер три дні так буде, — докинув Білл.
— Твій батько вдома? — спитав Нік.
— Нема. Пішов десь із рушницею. Заходь.
Нік зайшов до кімнати. В каміні палахкотіло полум'я. Воно аж гуло од вітру. Білл зачинив двері.
— Випити хочеш? — спитав він.
Тоді пішов до кухні й приніс дві склянки та глечик з водою. Нік узяв з полиці над каміном пляшку віскі.
— Можна? — спитав він.
— Та певно, — відказав Білл.
Вони сиділи перед каміном і пили ірландське віскі з водою.
— Приємний у нього смак: наче димом відгонить, — мовив Нік і подивився на вогонь крізь склянку.
— Це від торфу, — сказав Білл.
— Його запах не міг перейти на віскі,— заперечив Нік.
— Чи тобі не однаково? — мовив Білл.
— А ти коли-небудь бачив торф? — спитав Нік.
— Ні,— сказав Білл.
— І я ні,— сказав Нік.
Він сидів, простягши ноги до самого вогню, і його черевики почали парувати.
— Роззуйся, — сказав Білл.
— Я без шкарпеток.
— Роззувайся і суши черевики, а я принесу тобі шкарпетки, — сказав Білл.
Він піднявся на горище, і Нік чув, як він ходить там у нього над головою. Горище спереду було відкрите, і Білл з батьком, та й він, Нік, часом спали там. У задній частині горища була одежна комора. Коли дощило, вони присували ліжка до неї і застеляли їх прогумованими укривалами.
Білл повернувся з парою грубих вовняних шкарпеток.
— Не та вже пора, щоб ходити в черевиках на босу ногу, — сказав він.
— Страшенно не люблю знову морочитись із шкарпетками після літа, — відповів Нік.
Він натягнув шкарпетки, відхилився в кріслі й поклав ноги на щиток перед каміном.
— Відламаєш, — застеріг Білл.
Нік перекинув ноги вбік, на виступ каміна.
— Почитати щось знайдеться? — спитав він.
— Тільки газета.
— Як там «Кардинали»?
— Двічі підряд програли «Гігантам».
— Тепер їм кінець.
— Віддали гру, та й годі,— сказав Білл. — Поки той МакГроу може купити будь-якого доброго гравця з ліги, все воно не має ніякого значення.
— Усіх не купить, — заперечив Нік.
— Він купує всіх, кого хоче, — сказав Білл. — Або ж так їх роздрочує, що інші команди змушені продавати їх йому.
— Як ото Гайні Зіма, — погодився Нік.
— Ну, той бовдур йому награє.— Білл підвівся.
— Бити він уміє,— зауважив Нік. Жар від каміна припікав йому ноги.
— Та й у полі грає добряче, — докинув Білл. — А проте через нього вони й програють.
— А може, на те він і потрібен Мак-Гроу, — висловив припущення Нік.
— Може, й так, — погодився Білл.
— Завжди є щось таке, чого ми не знаємо, — сказав Нік.
— Та звісно. Але як на таку глушину, ми в цих справах щось та тямимо.
— Це як на іподромі: краще робити заклади, коли ти коней і не бачив.
— Атож.
Білл потягся по пляшку з віскі. Його велика рука обхопила її всю навколо. Він налив віскі у склянку, яку підставив Нік.
— Скільки води?
— Стільки ж.
Білл сів на підлогу біля Нікового крісла.
— Добре, коли настають осінні бурі, правда ж? — сказав Нік.
— Розкіш.
— Найкраща пора року, — докинув Нік.
— А як нудно було б оце жити в місті, га? — сказав Білл.
— Хотілося б побачити ігри чемпіонату, — сказав Нік.
— Ну, вони тепер бувають тільки в Нью-Йорку та Філадельфії,— зауважив Білл. — Нам з того поживи ніякої.
— Цікаво, чи «Кардинали» здобудуть колись приз?
— Ми до такого не доживемо, — відказав Білл.
— Ха, ото, мабуть, схибнулися б з радості,— сказав Нік.
— А пригадуєш, як вони перли того року, коли попали в залізничну катастрофу?
— Ще б пак! — мовив Нік.
Білл простяг руку до столу під вікном, де корінцем догори лежала розгорнута книжка, — він поклав її там, коли виходив на веранду. Тримаючи в одній руці склянку, а в другій книжку, він знов прихилився спиною до Нікового крісла.
— Що ти читаєш?
— «Річарда Феверела».
— А я не зміг його вчитати.
— Гарна книжка, — сказав Білл. — Зовсім непогана книжка, Вімідже.
— А що в тебе є ще, чого я не читав? — спитав Нік.
— «Лісових закоханих» читав?
— Еге. Це ж там вони щовечора, коли лягають спати, кладуть між собою оголений меч.
— Теж гарна книжка, Вімідже.
— Книжка чудова. От тільки чого я так і не второпав, то це яка їм була користь з того меча. Він же мав би весь час бути лезом догори, бо як ляже боком, то через нього можна вільно перекотитись.
— То такий символ, — пояснив Білл.
— Та звісно, — сказав. Нік. — Але користі з нього ніякої.
— А «Відвагу» ти читав?
— Ото таки добра річ, — відказав Нік. — Путяща книжка. Як він там весь час борониться від свого старого. А «ти маєш ще якісь книжки Уолпола?
— «Темний ліс», — відповів Білл. — Це про Росію.
— А що він знає про Росію?
— Не знаю. В тих письменників ніколи не добереш, що до чого. А може, він був у Росії ще малим. Бо там про неї багато всякого написано.
— Хотів би я з ним познайомитись, — сказав Нік.
— А я — з Честертоном, — сказав Білл..
— От якби він був тепер тут, — підхопив Нік. — Ми б узяли його завтра з собою на риболовлю до Шарлевоя.
— Хто зна, чи схотів би він ще піти, — сказав Білл.
— Напевне схотів би, — відказав Нік. — Він же, мабуть, такий чолов'яга,
