Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Ви ж бачите, що знайомі, — звернувся я до Кана. — Кілька років ми не бачилися, і вже з порога вона мені докоряє. Тут нічого не вдієш, це у неї в крові. Російська кров.

— Майже. Я народилася у Бреслау, — пояснила Бетті Штайн.- І досі цим пишаюся.

— Це ж треба, які доісторичні забобони існують, — спокійно відказав Кан. — От і добре, що знайомі. Нашому другові Россу треба допомогти.

— Россу?

— Так, Бетті, Россу, — відповів я.

— Він помер?

— Так, Бетті, а я успадкував його ім’я.

— Розумію.

Я пояснив їй ситуацію. Вона відразу погодилася мені допомогти і завзято заходилася обговорювати різні варіанти з Каном, якого тут як героя руху Опору й досі глибоко поважали. А я тим часом роззирнув-ся довкола. Кімната була невелика, але цілком відповідала характеру Бетті. На стінах висіли прикріплені кнопками фотографії, що рясніли надмірно екзальтованими присвятами. Я прочитав імена, багато хто з цих людей уже помер. Шестеро так і не виїхали з Німеччини, а один навіть туди повернувся.

— Чому фотографія Форстера тежу чорній рамці? — запитав я. — Він живий.

— Бо Форстер повернувся до Німеччини. — Бетті обернулася до мене. — Ви знаєте, чому він повернувся?

— Бо він не єврей, тужив за батьківщиною, — мовив Кан. — Ще й англійської не знав.

— Ні, причина інша. Просто в Америці не роблять його улюбленого зеленого салату, — тріумфально оголосила Бетті. — Тому він впадав у меланхолію.

У кімнаті почувся приглушений сміх. Ці емігрантські жарти я вже давно знав — поєднання іронії з розпачем. Такі існували і про Ґерин-ґа, Геббельса та Гітлера.

— То чому ви просто не зняли його фото? — запитав я.

— Бо я його попри все люблю, до того ж він — великий актор.

Кан засміявся.

— Бетті, як завжди, об’єктивна, — сказав він. — Коли це все нарешті скінчиться, вона перша скаже про наших колишніх друзів, які зараз саме пишуть антисемітські книжки й отримують ранги обер-штурмфюрерів, мовляв, вони так чинили, щоб урятувати євреїв чи щоб запобігти чомусь іще гіршому! — Він потріпав її скуйовджене волосся. — Бетті, хіба не так?

— Коли хтось перетворюється на свиней, це не означає, що й ми маємо поводитися по-свинському, — різко відповіла Бетті.

— Це саме те, на що вони розраховують, — спокійно зауважив Кан. — А також на те, що по закінченні війни, після останнього ж пострілу, американці пришлють поїзди з салом, маслом і м’ясом для бідних німців, які всього лише хотіли їх знищити.

— А як ви думаєте, що робитимуть німці, якщо виграють війну? Теж роздаватимуть сало? — запитав хтось і закашлявся.

Я промовчав, бо вже по зав’язку наївся таких розмов. Тому взявся знову роздивлятися фотографії.

— Перелік покійників Бетті, — мовила тендітна, дуже бліда жінка, яка сиділа на лавці під фотографіями. — Ось це фото Гаштенекера.

Я пригадав. Французи кинули його в табір для інтернованих разом із рештою емігрантів, яких їм вдалося схопити. Гаштенекер був письменником і знав, що, втрапивши до рук фашистів, загине. Він знав і те, що табори для інтернованих обшукують гестапівці. І коли німці були за кілька годин ходи від табору, наклав на себе руки.

— Стара французька недбалість, — гірко зронив Кан і додав: — Начебто і не бажають тобі зла, але зрештою можеш врізати дуба.

Я пригадав, як в одному таборі Кан змусив коменданта звільнити п’ятьох емігрантів: так на нього напосів, що той, хто усе життя прикривав власну нерішучість щитом офіцерської честі, врешті-решт поступився і вночі відпустив на волю біженців, яким загрожувала певна смерть. Ситуацію ускладнювало ще й те, що в таборі перебувало кілька нацистів. Кан переконав коменданта відпустити спершу їх, інакше гестапівці заарештують його, перевіряючи табір. А потім використав це звільнення нацистів як спосіб тиску на коменданта, пригрозивши, що донесе на нього керівництву у Віші. Він назвав це поетапним моральним шантажем. Це подіяло.

— Як ви вибралися з Франції? — запитав я Кана.

— Цілком спокійно, як на ті часи. А як на теперішні, то просто дивовижно. Поступово гестапо почало щось пронюхувати. Якось моє нахабство перестало діяти, так само як сумнівний титул віце-консула. Мене заарештували і наказали роздягтися. У такий давній спосіб вони хотіли визначити, чи я єврей, чи обрізаний. Я відмовлявся, скільки міг, пояснюючи, що тисячі християн теж обрізані, що в Америці — це практично всі чоловіки. Що більше відмовок я знаходив, то задоволеніше вишкірювалися мисливці. Вони викрили єврея! їм подобалося спостерігати, як судомно здригається моє тіло. Врешті-решт я в розпачі замовк, і тоді командир, на вигляд — старий учитель в окулярах, цинічно сказав: «А тепер, єврейська наволоч, спускай свої штани, показуй своє обрізане причандалля! Тоді ми його відчикрижимо і запхаємо до твого юдейського рота!» Його підлеглі, вродливі чоловіки з білявим волоссям, утішено зареготали. Я роздягнувся, і їм аж заціпило: я не був обрізаний! Мій батько був прогресивний єврей і вважав, що в помірному кліматі це не обов’язково.

Кан усміхнувся.

— Розумієте, в чому трюк? Якбй я роздягнувся відразу, це не справило б такого враження. Атак — вони були просто ошелешені і навіть знічені. «Чому ви не сказали відразу?» — запитав «старий учитель». «Що саме?» — «Що ви не єврей».

На щастя, через той пост до Німеччини їхали ще й двоє нацистів, яких відпустили з моєї ініціативи. Знову ж таки, ще один дивовижний збіг обставин, без якого я б уже давно загинув. Вони поклялися всіма святими, що я — друг фашистів: колись же їх відпустив. Це й мало вирішальну роль. Я ж намагався бути мовчазним і похмурим, а потім іще й зронив кілька імен, тому вони, на щастя, не зробили того, чого я остерігався: не відправили мене далі, у вищі інстанції. Вони боялися, що за це непорозуміння отримають на горіхи. І були майже вдячні, коли я пообіцяв про все забути, — тому з полегкістю мене відпустили. Я ж утік дуже далеко, аж до Лісабона. Важливо зрозуміти, коли далі ризикувати вже не варто. Це відчуття схоже на перший легкий напад стенокардії, Angina pectoris латинською. Спершу в тебе виникає легеньке поколювання, неприємні відчуття, але це — щось інше, до цього треба прислухатися. Наступний напад може бути смертельний.

Ми сиділи в напівтемряві його магазину.

— Це ваша крамниця?

— Ні. Я тут працюю. З мене вийшов хороший продавець.

— Вірю на слово.

За вікном пливла ніч великого міста, з освітленими вулицями і потоками людей. Здавалося, невидима шибка захищає нас не тільки від шуму — виникало відчуття, що ми сидимо