Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Ну? — каже Сфінкс, коли кави в чашці залишається менше половини. — Питай, не марудь.

— Ти знаєш, про що я хочу запитати.

— Знаю, — киває Сфінкс. — Залишаюся я чи йду?

Сліпий киває.

— Я йду, Сліпий. Пробач.

Дивися на його руки, не на обличчя — каже собі Сфінкс, і дивиться на руки Сліпого. А потім усе-таки на обличчя. На якому написаний подив. Сфінкс похоплюється, що сказане ним могло прозвучати для Сліпого як щось достоту протилежне. Треба було сказати «я залишаюся» — тоді Сліпий зрозумів би його правильно. Він і так усе зрозумів з інтонації та вибачення, але йому знадобилося кілька секунд на те, щоб усвідомити сенс Сфінксової «обмовки», і коли він його усвідомлює, обличчя його кам’яніє.

Сфінксові хочеться ще раз вибачитися, але він себе стримує. Це прозвучить гірше, ніж мовчання. Він розуміє, що випадкова обмовка сказала Сліпому більше, ніж будь-які пояснення. Може, це й на краще.

— Ти твердо вирішив?

— Так. Давай більше не будемо це обговорювати.

Сліпий супить брови.

— Ні, давай усе ж таки обговоримо. Це через них, так? Через тих, котрі не можуть піти?

— Не через них. Але через них також. Проте я не залишився б, навіть якби залишилися всі.

Швидше за все, йому краще було цього не говорити. Проте він намагається бути щирим. Як Сліпий намагається залишатися спокійним.

— Чому? — питає Сліпий.

— Це моє життя, — каже Сфінкс. — Я хочу його прожити. Ніхто не винен у тому, що для тебе реальність там, а для мене тут. Просто так вийшло.

— Русалка знає?

— Ні.

Сфінкс відвертається, щоб не бачити, як на обличчі Сліпого зблискує надія.

— Це не має значення, — каже він. — Вона вибере те, що виберу я.

— З радістю?

Вкрадливе запитання Сліпого залишається без відповіді. Його це тішить.

— Ти дуже самовпевнений, — каже він. — Я розумію, кохання... У горі та в радості, у багатстві й у бідності... Але що, коли в неї немає вибору?

— Так не буває.

— Повір мені, буває.

Сфінкс мимохіть відчуває гострий укол страху. Холодну порожнечу, і вона його висисає. Одначе, вловивши тінь тріумфальної усмішки на губах Сліпого, розуміє, що ним граються.

— Припини, Сліпий, — просить він. — Я не залишуся. Не вимучуй із себе залякування.

— Вона не може залишитися, — попереджає його Сліпий. — Вона з іншого світу. Їй тут не місце.

Сфінкс дивиться на нього пильно й похмуро, оцінюючи міру щирості, — і, як зав­жди, не може зрозуміти, бреше Сліпий чи каже правду.

— Що ж, — відказує він. — Якщо так, значить, нам не судилося бути разом. Але зізнайся, ти, власне, зараз оце придумав.

Обличчя Сліпого спокійне. Тільки дихання трохи перехоплює, немов його хтось ударив.

— Так, — каже він після паузи. — Я придумав це зараз. Щоб налякати тебе. Авжеж, вона звичайна дівчина, яких тисячі. Зовнішність аж кишить ними.

Мстиві нотки в його голосі насторожують Сфінкса.

— Ти щось про неї знаєш? Знаєш, звідки вона?

— Від своїх батьків, звідки ж іще? — фальшиво чудується Сліпий. — Не з яйця ж вона вилупилася, чи не так?

Сфінкс замучено змружує очі.

— Востаннє прошу тебе, припини, — говорить він. — Годі. Мені набридло жити в тіні Дому. Я не хочу ні його подарунків, ні світів-пасток, не хочу належати йому, нічого не хочу! Мені не потрібні інші життя, які проживаєш, нібито наяву, а потім з’ясовуєш, що встиг постаріти, що м’язи атрофувалися, а всі навколо дивляться на тебе, як на воскреслого мерця, і радіють, якщо ти відрізняєш ліву руку від правої. Я ненавиджу це, я цього боюся, я не хочу такої долі ні для кого з нас, навіть для тебе, але я ж не вмовляю тебе залишитися тут!

Вони тепер майже в пітьмі. Бліда смуга передзахідного неба погасла, в голий отвір вікна задуває вітер. Сліпий сидить, згорбившись, обхопивши голову руками.

— Тому ти відмовився піти туди зараз? Злякався, що я затягну тебе кудись, звідки ти не зможеш вибратися? Що покину тебе там і втечу?

Сфінкс киває.

— Щось приблизно таке. Ти вгадав. А хіба ти не зробив би цього?

Сліпий піднімає голову.

— Не знаю, — каже він зі злістю. — Може, зробив би. Тільки це непросто. Ти сильніший, ніж думаєш. Ти би вибрався. Усі двері відчинені перед тобою. Але ти залишишся тут, щоб прожити своє безглузде життя безруким калікою.

З останньої фрази Сфінкс розуміє, що Сліпий на межі. Він ніколи не вживає цих слів. Ніколи не вимовляє їх уголос. Сліпому дедалі важче стримувати себе, а Сфінксові — бачити його таким.

— Із цим можна жити, — каже Сфінкс.

— Можна, — відгукується Сліпий. — Живи! Тільки не пошкодуй про свій вибір. Я міг би перевести тебе цілком, ти знаєш. Навіть Лорд міг би це зробити. Подумай про це.

— Лордові є про кого потурбуватися.

Сфінкс встає.

Дім дивиться на нього прозорими очима Сліпого. Дім не хоче його відпускати. На мить Сфінксові ввижається, що Сліпого тут нема. Є хтось, здатний на все, щоб тільки втримати його. У нього холоне в животі. Але це швидко минає, і перед ним знову Сліпий, який ніколи не заподіє йому шкоди.

— Йди, — каже він. — Чути тебе не можу.

Якби Сфінкс мав руки, він ударив би кулаком по столу, і, може, йому би трішки полегшало. Але рук немає. Єдине, що він може, — піти, бо все, що мусило бути сказане, вже сказане.

Вийшовши у коридор, він зупиняється, почувши за зачиненими дверима Кавника гуркіт. Це Сліпий зробив те, чого не зміг би зробити він. Розгаратав кулак об стіл. Сфінкс примружується та стоїть іще якийсь час, прислухаючись, але більше ніяких звуків із Кавника не долинає.

Куряка

І все-таки піти — як із руки

Рука, піти — і поминай як звали.

Піти куди? В незнану далечінь...

Р. М. Рільке. Відхід блудного сина

Табакі звелів мені записати в щоденнику, що «настає Ніч Казок». Ми щойно повернулися з їдальні, провівши в ній загалом понад чотири години. Таким вимордуваним я ще ніколи не почувався.

У спальні не те щоб усе було сплюндровано, навпаки, навіть чистіше, ніж зазвичай, але видно, що в речах порпалися, і всі відразу кинулися оглядати свої сховки. У мене ніяких схов­ків не було, тож я просто впав на ліжко й лежав, поки інші носилися зі своїми пропажами. Основною пропажею стала електроплитка. Її таки точно забрали. А більша частина решти речей, про які подумали, наче їх теж немає, потім знайшлися. І хоча Лері запевняв, що у нього потягли якийсь безцінний предмет, ніхто йому не повірив, бо, повернувшись з їдальні та перевіривши своє ліжко, він помітно повеселішав і навіть виплюнув залізячку, яку тягав у зубах відтоді, як дізнався про обшуки.

Я був такий замучений, що думав — відразу ж засну, щойно дістануся до