Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

супроводжують гарячі дебати, відвідувачі інтернет-форуму підозрюють організаторів у корупції, звинувачують у суб’єктивності та підтасовуванні результатів голосування. Ці підозри публікуються на сторінках жовтої преси й активно обговорюються краянами, що додає конкурсу популярності. Досі вхід на церемонію вручення нагород був тільки за запрошеннями, які розсилаються організаторами, але цього року містер Гомосапієнс запропонував ввести частину платних запрошень за високими цінами, щоб підняти престиж акції у бізнесових колах. Ефект перевищив усі сподівання. Суми, вирученої з продажу квитків, вистачило б на виплату двомісячної заборгованості журналістам КРІСа-2. І спочатку ці гроші призначалися саме на ці потреби, але в останній момент Засновникові терміново потрібно було виїхати на один із престижних бізнесових семінарів у Лондоні, і гроші пішли на оплату коштів цієї подорожі. Престиж, як відомо, коштує дорого.

Цьогорічна роздача тигрових мантій відбувалася в особливо напруженій атмосфері, адже за більшістю голосів на інтернет-форумі витязем-митцем і персоною було обрано Юліана Йосиповича Незабудка, а витязем-борцем — пана Фіалка. Це, ясна річ, породило шквал публікацій про те, що «організатори вирішили розділити нагороди між собою», і Засновник навіть запропонував провести повторне голосування і підтасувати його результати, щоб нагородити ще когось, з-поза середовища організаторів. Але містер Гомосапієнс, якого запитали про пораду, висловився категорично проти. На його думку, незадоволені завжди будуть, і звинувачень не зменшиться, а історія з підтасуванням фактів обов’язково де-небудь вилізе, і тоді репутацію конкурсу вже не відновити. Голландський консультант порадив використати ситуацію, що склалася, для реклами КРІСа-2 і навіть порадив, як саме.

Перший тигиринський флеш-моб

Саме так називався спосіб промоції КРІСа-2 від Арнольда Гомосапієнса, і був це, у традиційному стилі голландця і за його ж характеристикою, — «найновіший європейський тренд». Мені не зовсім зрозуміло, чому наш консультант вважає цю традицію європейською за походженням, адже перший у світі флеш-моб відбувся у Нью-Йорку, коли кілька сотень жартівників несподівано завітали до великого торгового дому й зосереджено випитували у продавців «канапу для кохання». Учасники цієї акції не були знайомі одне з одним і до останнього моменту не знали, що і де робитимуть, крім того, що це буде акція, цілковито позбавлена сенсу. Усі вони відгукнулися на анонімні запрошення через Інтернет.

Проте коли я висловила свої сумніви на нараді, організованій напередодні вручення нагород «Тигиринський витязь», Соломон Айвазовські сказав, що в «Газеті виборчій» флеш-моб теж назвали європейською традицією, тому й нам можна. Для пана Айвазовські «Газета виборча», яку він щодня ретельно прочитував у Інтернеті, була незаперечним авторитетом. Переконати його в тому, що його улюблена газета помилилася, не зміг би ніхто, хоча інформація, скажімо, про те, що газета «Ньюсвік» чи тижневик «Шпіґель» думають інакше, примусила б його на мить замислитись, а потім повернутись до обговорення фразою: «Можливо, але це не має значення». Чому саме пан Айвазовські так довіряв «Газеті виборчій», невідомо. Можливо, просто через те, що польську він знав найкраще з усіх інших іноземних мов, не рахуючи, ясна річ, російської, але хто б довіряв російській пресі.

— Канонічний флеш-моб повинен виглядати так, — продовжував висловлювати свою ідею містер Арнольд. — Цілком чужі й не знайомі одне з одним люди збираються на заклик анонімного організатора й виконують його позбавлений сенсу наказ. Наприклад, одна частина групи кричить: «Пінг!», а друга: «Понг!» Після цього вони розходяться, такі ж чужі одне одному, як і до акції. Їм не йдеться ні про вираження якихось ідей, ні про створення власного середовища, не прагнуть вони і звернути увагу громадськості на те чи інше явище. Вони просто хочуть публічно робити щось беззмістовне, і це приваблює до себе увагу публіки. Але у світі флеш-моб давно почали використовувати з рекламною і антирекламною метою. Наприклад, перед Різдвом у багатьох країнах світу організували флеш-моби на знак протесту проти масових святкових закупів подарунків. Цим було змінено одну з основних засад явища — цілковиту беззмістовність, і флеш-моб перетворився на звичайний гепенінг із конкретним посланням до публіки. Саме так я і пропоную використати його під час церемонії вручення нагород «Вітязь в тігравай шкурє», — назву містер Гомосапієнс вимовив із сильним акцентом, явно пишаючись глибиною своїх знань із давньої літератури.

Реалізувати свою ідею містер Арнольд пропонував так: група студентів (достатньо 10–20 осіб) у бутафорських тигрових мантіях із написами «Я — за справедливість» напередодні церемонії вручення «Тигиринських витязів» щодня протягом кількох годин ходить містом, зупиняється біля газетних кіосків, купує по 10 примірників КРІСа-2 і на очах у публіки демонстративно спалює газети. На думку голландця, це викличе зацікавлення читачів до чергового числа газети, а також стимулюватиме публіку активніше обговорювати акцію вручення нагород. Під час церемонії група цих же студентів вдереться в зал, де проходитиме урочистість, і подарує квіти одному з нагороджених, наприклад, панові Фіалку. А потім один із підпалювачів виголосить промову, у якій запропонує всі три нагороди віддати панові Фіалку й віднині визначати лише одного витязя. Така акція обов’язково запам’ятається і відверне увагу публіки від скандалів довкола організаторів.

Ідея містера Арнольда дуже сподобалася Засновникові. Ясна річ, бульварні газети Тигирина всі як одна виступили з критичними матеріалами про те, що це ніякий не флеш-моб, а звичайна рекламна акція. На це пан Незабудко відреагував із традиційним для нього філософським спокоєм: «Ну і хуй з ним, основне, шо работає».

Як не перетворити власну біографію на історію хвороби?

Мої батьки завжди були національно свідомими. Коли вони одружилися, я намалювала їм у подарунок великий вазонок, що стояв на підвіконні й був прикрашений чомусь новорічними іграшками, хоча одружувалися батьки влітку, це я чітко пам’ятаю. Під малюнком стоїть підпис: «Татові і мамі у день весілля. Донечка Горислава, 12 р.» Цей малюнок досі лежить в альбомі із сімейними світлинами того періоду. Не пам’ятаю, щоб у школі хтось дражнився через те, що мої батьки неодружені, хоча на той час це, ясна річ, було не прийнято. Тато з мамою вважали світські шлюбні формальності недоречними, на кілька десятиліть випереджаючи моду на подібні речі в нашому місті. Щоправда, спонукала їх до цього не солідарність із популярними тоді у Європі поглядами «дітей-квітів», вони просто хотіли взяти церковний