Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Потім його раптово накрила хвиля гіркого, праведного гніву. Він скочив, схопився за дросель. Поїзд повинен рушити, в ім’я перемоги чогось, що він не міг назвати, — двигун мусить запрацювати. Без думок, міркувань і страху, він почав одержимо, навмання смикати за важелі, натискати на мертву педаль. Він силкувався усвідомити мету своєї відчайдушної боротьби — зрозумілу й туманну водночас, знаючи лише, що бореться заради неї.
«Це не можна покинути!» — повторював він подумки, прокручуючи у свідомості картинки вулиць Нью-Йорка. «Це не можна покинути!» — згадував він вогні залізниці. «Це не можна покинути!» — бачив дим, що гордо піднімався з фабричних труб, намагався пробитися крізь туман і побачити те, що лежало в основі його видінь.
Він тримав жмутки дроту, з’єднуючи і роз’єднуючи їх, — аж раптом відчув тепло сонячного проміння і запах сосон. «Даґні! — покликав він подумки. — Даґні, в ім’я всього найкращого в нас!» Він смикав за мертві важелі викручував дросель, який ні на що не реагував. «Даґні! — промовляв він до дванадцятирічної дівчинки на залитій сонцем лісовій галявині, — в ім’я всього найкращого в нас я повинен зрушити з місця цей потяг!.. Даґні, ось що це було… і ти вже тоді це знала, а я не знав… ти знала це, коли озирнулася і глянула на колії… Я сказав тоді: «Я маю вчинити щось велике, а не просто заробляти на життя…» Але, Даґні, бізнес та заробіток, а також те в людині, що дозволяє цим займатися, — і є найкращим у нас, саме це і варто було захистити… В ім’я порятунку всього цього, Даґні, я повинен зрушити з місця цей потяг…»
Збагнувши, що сидить на підлозі кабіни і що тут уже більше нічого не вдієш, Едді звівся і зійшов сходами вниз. Він розсіяно подумав про колеса, хоча знав, що машиніст їх уже оглядав. Зістрибнув на землю, і під його ногами заскрипів пісок пустелі. Постояв трохи і в лункій тиші почув шелест перекотиполя в темряві, наче сміх невидимого воїнства. На відміну від «Комети», вони могли рухатися куди завгодно. Поблизу почувся виразніший шум. Едді побачив маленького сірого кролика. Тваринка звелась на задні лапки і понюхала сходинку одного з вагонів «Комети Таґґарта». Охоплений кровожерним гнівом, Едді кинувся на кролика, наче в цій крихітній сірій істоті втілились усі ворожі сили, що він їх зобов’язаний зупинити. Кролик чкурнув назад у темряву, й Едді зрозумів, що йому не зупинити ворога.
Він підійшов до локомотива і поглянув на літери «ТТ». Потім упав на колію біля коліс і розплакався. Світло прожектора над його головою линуло у нескінченну ніч.
З-під пальців Річарда Гейлі над освітленою вогнями долиною крізь відчинене вікно линули звуки його П’ятого концерту. Це була симфонія тріумфу. Звуки пливли вгору, співали про злет і були схожі на злет; це була суть і форма сходження, його вираження. Вони, здавалося, слугували музичним утіленням всіх людських вчинків і думок, що їхньою спонукою є сходження. Ця музика нагадувала сонячне проміння, що вирвалося на свободу з-за хмар. У ній втілювалися легкість звільнення та енергія цілеспрямованості. Вона огортала все навколо, вселяючи в серце радість сили, вільної від будь-яких пут. Тільки ледь вловні похмурі нотки свідчили про те, чого їй вдалось уникнути, але свідчили, немовби захоплюючись, навіть сміючись, бо, як з’ясувалося, ні болю, ні відрази не існувало і не мусило існувати. Це була пісня цілковитого звільнення.
Світло з долини падало яскравими плямами на сніг, що досі вкривав землю. Він лежав великими шапками на гранітних виступах і грубих соснових гілках. Але голе гілля беріз уже линуло вгору, наче не сумніваючись, що незабаром вкриється молоденьким листям.
Освітлений прямокутник на схилі гори був вікном кабінету Малліґана. Мідас Малліґан сидів на столом з мапою і вкритими колонками цифр аркушами паперу. Він складав список активів свого банку і розробляв план капіталовкладень. Він відзначав обрані населені пункти: Нью-Йорк, Клівленд, Чикаго… Нью-Йорк, Філадельфія… Нью-Йорк… Нью-Йорк… Нью-Йорк…
Освітлений прямокутник у низині долини був вікном будинку Даннескольда. Кей Ладлоу сиділа перед дзеркалом, задумливо роздивляючись відтінки акторського гриму, розкладені в потертій валізці.
Раґнар Даннескольд лежав на дивані, читаючи Арістотеля: «…оскільки ці істини правдиві для всього сущого, а не для якого окремого виду. І всі люди використовують їх, адже вони існують у реальності як сущі… Тому що принцип, якого повинен дотримуватися кожен, хто має поняття про суще, не є гіпотезою… Тому очевидно, що такий принцип є найбільш безсумнівний. Продовжмо: в чому полягає цей принцип? У тому, що одна і та ж властивість не може водночас і однаковою мірою належати і не належати одному і тому ж суб’єктові рівним чином…»
Освітлений прямокутник серед обробленого поля був вікном бібліотеки судді Наррангасетта. Він сидів за столом, світло лампи падало на сторінки старовинного документа. Він позначив і викреслив суперечливі твердження, що призвели колись до того, що цей документ втратив свою силу. Тепер він писав на його аркушах нове речення: «Конгрес не може ухвалювати законів, що обмежують свободу виробництва та торгівлі…»
Освітлений прямокутник у глибині лісу був вікном хатинки Франциско д’Анконії. Франциско лежав на підлозі, поруч із рухливими язиками полум’я в каміні, схилившись над аркушами паперу. Він завершував ескіз ливарні. Генк Ріарден і Елліс Ваятт сиділи біля каміна.
— Джон сконструює нові локомотиви, — казав Ріарден, — а Даґні почне прокладати першу залізницю між Нью-Йорком і Філадельфією. Вона…
І раптом, почувши наступне речення, Франциско підняв голову і розреготався — сміхом схвалення, легкості й перемоги. Його сміх заглушив далекі звуки П’ятого концерту Гейлі, що долинали звідкілясь згори, але, як і та музика, цей сміх теж лунав тріумфально. У словах, над якими, вітаючи їх, сміявся Франциско, було проміння весняного сонця, що освітлювало галявини біля порогів сільських будинків, блиск моторів, сяйво сталевих конструкцій нових хмарочосів, очі молоді, яка впевнено і безстрашно дивиться в майбутнє.
Речення, що його промовив Ріарден, було таке:
— Можливо, вона спробує здерти з мене останню сорочку, вимагаючи захмарну ціну за перевезення, але я з цим упораюсь.
На найвищому виступі гори мерехтіло слабеньке світло. Це було світло зірок, що відблискувало в Ґолтових кучерях. Він дивився не на долину внизу, а далеко за її межі, в темряву. Рука Даґні спочивала в нього на плечі, вітер сплутував їхнє волосся. Вона знала, чому їм запраглося опинитись на вершині і про що він зараз думає. Вона знала, що
