Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Він ніколи так тяжко не працював. Виконував свою роботу сумлінно, як і все, за що брався. Але він працював, наче у вакуумі, немовби його енергія не знаходила виходу й тікала в пісок… пісок якоїсь пустелі, схожої на ту, що простягалася за вікном «Комети». Едді здригнувся: на якусь мить йому видалося, що він схожий на зіпсований двигун поїзда.
Невдовзі він знову викликав провідника.
— Як там справи? — запитав він.
Кондуктор знизав плечима і похитав головою.
— Вишліть помічника машиніста, нехай зателефонує по лінійному телефону до управління і попросить відрядити найкращого механіка.
— Так, сер.
За вікнами не було нічого цікавого. Вимкнувши в купе світло, Едді Віллерс зміг розрізнити лише безкраю сіру порожнечу, де-не-де позначену чорними плямами кактусів. Він думав про те, як люди наважилися перетнути цю пустелю і чого їм це коштувало, адже поїздів тоді ще не було. Він відвернувся від вікна і ввімкнув світло.
Сам той факт, що «Комета» була зараз ізольована від світу, породив у ньому сильну тривогу. Вона застрягла на чужих коліях «Південно-атлантичної компанії», що проходили через Арізону, і за користування якими вони не заплатили.
Треба звідси якось виборсатися, подумав він. Тривога зникне, коли вони повернуться на свою колію. Але вузлова станція раптом виявилася недосяжною — на березі Міссісіпі, біля мосту Таґґарта.
Ні, подумав він, річ не лише в цьому. Він мусив визнати, що неприємне відчуття, яке йому важко було означити і якого він ніяк не міг позбутися, навіяла дорога, щось дивне, незрозуміле та нав’язливе. По-перше, станція, що вони її проминули дві години тому, і на якій не було ані душі: він помітив порожню платформу і яскраво освітлені вікна невеличкої станційної будівлі. Світло йшло з порожніх приміщень. Він не помітив жодної людської постаті — ні в будівлі, ні на коліях. По-друге, на наступній станції, що вони проминули, платформа була вщерть забита розлюченою юрбою. А тепер вони були далеко і не могли бачити ні вогнів, ні чути шуму будь-якої станції.
Треба вивести звідси «Комету», подумав Едді. Він не міг збагнути, чому це треба зробити так терміново, чому так важливо зрушити потяг з місця. Пасажирів, які тремтіли у напівпорожніх вагонах, було небагато. Їм не було куди йти, вони не мали жодної мети. Він боровся не заради них. Тоді заради кого? Віллерс не знав. У його свідомості, немовби у відповідь на це запитання, виринуло два висловлювання, що мали притягальну енергію молитви та непереборну силу абсолюту.
Перше: «Від океану до океану — назавжди». І друге: «Не дозволяй це залишити!..»
За годину з похмурим обличчям повернувся провідник з механіком.
— Містере Віллерс, — повільно мовив помічник машиніста, — головне управління не відповідає.
Едді Віллерс сидів, його свідомість відмовлялася в це повірити, але водночас він раптом збагнув, що саме цього він чомусь очікував.
— Цього не може бути! — сказав він тихо. Помічник машиніста, не рухаючись, дивився на нього. — Мабуть, лінійний телефон не в порядку.
— Ні, містере Віллерс. З телефоном усе гаразд. Лінія працює. Центр не працює. Тобто, слухавки ніхто не взяв. Або не захотів відповісти.
— Але ж ви розумієте, що цього не може бути!
Помічник машиніста знизав плечима. У ці дні могло статися все, що завгодно.
Едді Віллерс скочив на ноги.
— Пройдіться поїздом, — наказав він провідникові. — Стукайте в усі двері — туди, де є люди, і запитуйте, чи є серед них електрик.
— Так, сер.
Едді розумів, як розуміли і вони, що такої людини їм не знайти. Тільки не серед цих сонних і порожніх облич.
— Ходімо, — наказав він, повертаючись до помічника машиніста.
Вони піднялись у кабіну локомотива. Сивий машиніст сидів, вирячившись у вікно на кактуси. Прожектор був увімкнений і його промінь освітлював темряву — прямо й нерухомо, але, крім невиразних контурів залізничних колій, нічого цікавого не було.
— З’ясуймо, що не так, — сказав Едді, знімаючи своє пальто. В його голосі вчувалося щось середнє між наказом і благанням. — Спробуймо ще раз.
— Так, сер, — погодився машиніст без роздратування і без ентузіазму.
Інженер уже вичерпав свій незначний запас знань. Він перевірив усе, що, на його думку, могло вийти з ладу, проте знову заліз у двигун, розкручуючи його деталі й скручуючи їх назад, навмання роз’єднуючи, як дитина, що розбирає годинник на дрібні частини, — але без дитячої впевненості в тому, що він довідається, як працює цей механізм.
Помічник машиніста весь час визирав з вікна кабіни, дивлячись у темну тишу і здригаючись від дедалі прохолоднішого нічного повітря.
— Не хвилюйтеся, — упевнено сказав Едді Віллерс. — Ми повинні спробувати самі все полагодити, але якщо нам не вдасться, рано чи пізно вони пришлють нам допомогу. Потягів посеред пустелі не кидають.
— Раніше не кидали, — буркнув помічник машиніста.
Час від часу машиніст піднімав своє замащене обличчя і дивився на Едді Віллерса, обличчя і сорочка в якого теж були брудні.
— Яка з цього користь, містере Віллерс? — запитав він.
— Ми не можемо все так покинути! — різко відповів Едді. У глибині душі він знав, що говорить не лише про «Комету»… І навіть не лише про залізницю.
Переходячи до кожного з трьох відділів двигуна, знову оглядаючи їх один за другим і повертаючись до кабіни, Едді Віллерс силкувався згадати все, що чув колись про двигуни, все, що вивчав у коледжі й перед ним: усе, що засвоїв у ті дні, коли наглядачі на станції Рокдейл зганяли його зі східців громіздких тепловозів.
Нічого ні з чим не в’язалось; здавалось, його мозок стиснувся і заблокувався. Він знав, що не розуміється на двигунах, знав, що не розуміє, в чому проблема. Але також він знав, що зараз на кону — життя чи смерть. Він дивився на циліндри, лопаті й дроти,
