Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Франциско кивнув, так досі й не повернувши обличчя, лише міцно стиснув руку Ґолта.
Джон Ґолт підвівся і сів, повільно повертаючи контроль над своїми м’язами. Він поглянув на Даґні, коли вона простягнула руку, щоб допомогти йому. Побачив, як вона силкується всміхнутися, щосили стримуючи сльози. Даґні намагалася уявити, скільки ж витерпіло його тіло, але знала: все дрібниці, якщо він живий. Дивлячись їй в очі, він підняв руку й кінчиками пальців доторкнувся до білого коміру її светра, підтверджуючи й нагадуючи про єдине, що тепер мало значення. Її губи ледь здригнулись, вона всміхнулася, немовби кажучи йому, що все зрозуміла.
Даннескольд підібрав Ґолтову сорочку, штани та решту одягу, що був скинутий на підлозі в кутку кімнати.
— Ти йти зможеш? — запитав він.
— Звісно.
Поки Франциско та Ріарден допомагали Ґолтові вбратися, Даннескольд спокійно, беземоційно і цілеспрямовано трощив машину для допитів.
Ґолт іще не досить упевнено тримався на ногах, але міг стояти, опершись на плече Франциско. Перші кроки давалися йому важко, але, дійшовши до дверей, він уже рухався краще, тримаючись за Франциско і Даґні, — для них обох це був дар.
Вони мовчки спускалися до підніжжя пагорба, і дерева захищали їх від мертвотного місячного сяйва та ще похмурішого його відблиску у вікнах Державного наукового інституту.
Літак Франциско був схований у кущах на краю галявини за наступним пагорбом. На багато кілометрів навколо не було жодних ознак людського житла. Ніхто не міг побачити й розповісти, як раптово загорілися фари, вихопивши з темряви зарості бур’янів. Ніхто не почув гуркоту двигуна, що ожив від одного руху Даннескольда, який сів за штурвал.
Коли двері літака зачинилися за ними й вони відчули під ногами поштовхи коліс, Франциско вперше всміхнувся.
— Це мій один-єдиний шанс дещо тобі наказати, — сказав він, допомагаючи Ґолтові вмоститись у відкидному кріслі. — Лежи спокійно, розслабся і про все забудь… І ти теж, — додав він, повернувшись до Даґні та вказуючи їй на крісло поруч з Ґолтом.
Колеса крутилися дедалі прудкіше, немовби швидкість додавала їм цілеспрямованості та легкості, — попри безсилі перешкоди у вигляді вибоїн і ямок у землі. Коли рух став плавний, коли вони побачили, як унизу пропливли крони дерев, відкидаючи тіні на їхні ілюмінатори, Ґолт мовчки нахилився і поцілував Даґні руку: він покидав зовнішній світ з єдиною цінністю, яку він хотів у нього забрати.
Франциско видобув дорожню аптечку і почав скидати з Ріардена сорочку, щоби перев’язати йому рану. Ґолт бачив, як червона цівка стікає з Ріарденового плеча на груди.
— Дякую, Генку, — промовив він.
Ріарден усміхнувся:
— Я повторю твої слова, коли я подякував тобі під час нашої першої зустрічі: «Якби ти розумів, що я діяв заради самого себе, то знав би, що жодної подяки не потрібно».
— А я повторю твою відповідь: «Саме тому я тобі й вдячний», — відповів Ґолт.
Даґні бачила, що в їхніх поглядах було більше, ніж у будь-яких словах, навіть більше, ніж у рукостисканні. Ріарден помітив, що вона дивиться на них і ледь прищурився, наче всміхався на знак схвалення, немовби повторюючи те, що сказав їй у своїй короткій записці, надісланій з долини.
Раптом вони почули голос Даннескольда, який голосно і жваво говорив у простір, ні до кого з них не звертаючись, і вони зрозуміли, що той розмовляє по бортовій рації:
— Так, усі цілі й неушкоджені. Всі… Так, з ним усе гаразд, лише невеличка слабкість. Відпочиває… Ні, поранень немає… Так, ми всі тут. Генка Ріардена поранили, але… — він зиркнув через плече, — але він мені щойно всміхнувся… Втрати? Думаю, ми втратили там на кілька хвилин настрій, але тепер усе чудово… Не пробуйте обігнати мене: в Долині Ґолта я приземлюся перший, а потім допоможу Кей приготувати вам у ресторані сніданок.
— Чи хтось зі сторонніх може його чути? — запитала Даґні.
— Ні, — відповів Франциско. — На ці частоти вони підключитися не можуть.
— З ким він розмовляє? — запитав Ґолт.
— Приблизно з половиною чоловічого населення долини, — відповів Франциско, — або ж із усіма, кому вистачило місця в усіх доступних на цей момент літаках. Вони летять за нами. Чи ти думав, що вони сидітимуть вдома і не спробують тебе визволити? Ми були готові до відкритого збройного нападу на Інститут чи навіть на «Вейн-Фолкленд», якби виникла потреба. Але знали, що в такому разі ризикуємо втратити тебе. Вони б тебе вбили, якби зрозуміли, що програли. Тому ми вирішили спочатку спробувати вузьким колом. Якби ми зазнали поразки, то почався б відкритий штурм. Вони чекали за кілометр. Наші люди чатували у хащах. Вони бачили, як ми ввійшли, і сповістили всіх решту. Ними командував Елліс Ваятт. До речі, він летить твоїм літаком. Ми не зуміли дістатися до Нью-Гемпширу одночасно з доктором Феррісом, бо, на відміну від нас, він міг користуватися відкритими аеропортами. Чого, до речі, незабаром він робити не зможе.
— Так, — підтвердив Ґолт, — уже не зможе.
— Це була наша єдина перешкода. Решта було нескладно. Згодом розповім тобі докладніше. Але, щоб розгромити їхній гарнізон, нас чотирьох вистачило.
— Колись, років, може, за сто, — сказав Даннескольд, — таємні або відкриті прихильники сили, які вірять, що керувати кращими за них самих можна лише за допомогою насильства, зрозуміють, що станеться, коли грубій силі протистоїть сила та розум.
— Вони вже це засвоїли, — мовив Ґолт. — Чи не цього ти їх навчаєш ось уже дванадцять років?
— Я? Так. Але семестр закінчився. Сьогодні був останній акт насильства в моєму житті — як винагорода за останніх дванадцять років.
Мої люди вже будують у долині будинки. Мій корабель заховано так надійно, що ніхто його не знайде, аж поки я зможу продати судно комусь, хто знайде йому краще застосування. Його переобладнають на трансатлантичний пасажирський лайнер — прекрасний, хоч і не надто великий. А я почну читати інший курс. Думаю, я мушу перечитати праці нашого першого вчителя.
Ріарден усміхнувся:
— Я хотів би відвідати твою першу лекцію з філософії в університеті. Хотів би подивитися, чи вдасться твоїм студентам не відволікатися від цієї лекції, і як ти відповідатимеш на запитання, що не мають жодного стосунку до теми. Я не здивуюся, якщо твоїм студентам захочеться поставити їх тобі, і не зможу їм за це дорікнути.
— А я скажу їм,
