Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

На землі під ними було небагато вогнів. Вона була суцільним чорним покровом і лише де-не-де у вікнах адміністративних будівель миготіло світло й іноді можна було помітити тремтливий вогник свічки у вікні якихось неекономних господарів. Більшість сільських мешканців давно жили, як їхні пращури, коли штучне світло вважалося неабиякою розкішшю, і з заходом сонця життя в селах завмирало. Міста нагадували хаотичні калабані після приливу. В деяких вікнах там ще сяяли коштовні крапельки електроенергії, але й вони поступово щезали, поглинуті дедалі жорстокішою пусткою норм, квот, контролю і правил економії електроенергії.

Аж ось у далині показався Нью-Йорк, який був джерелом цього приливу. Він досі яскраво освітлював небо, як виклик первісній темряві, немовби з останніх сил простягаючи руки до літака, що наближався до нього. Всі мимовільно виструнчилися, наче стоячи біля смертного ложа і віддаючи останню шану колишній величі.

Згори було видно останні конвульсії: вогні автомобілів, що сновигали вулицями, немов загнані в пастку звірі у пошуках виходу. Мости запруджені машинами, під’їзди до них — схожі на грона вогнів, автомобільні затори мертво блокували весь рух, і навіть у літаку чути було далеке відчайдушне виття сирен. Звістка про те, що головну магістраль континенту знищено, охопила місто. Люди вибігали з офісів, у паніці намагаючись виїхати з Нью-Йорка й шукаючи порятунку там, де знайти його було неможливо.

Літак уже пролітав над самісінькими вершинами хмарочосів, аж раптом місто немов затремтіло, здавалося, земля розступилась і проковтнула його. Мегаполіс зник з лиця землі. Лише за якусь мить вони зрозуміли, що паніка досягла електростанцій і вогні Нью-Йорка згасли.

Даґні здригнулася.

— Не дивись униз! — різко наказав Ґолт.

Вона підвела на нього очі. Його обличчя було суворе, як завжди, коли він дивився на факти.

Вона пам’ятала історію, яку їй розповів Франциско: «Він покинув “Двадцяте сторіччя”. Мешкав на горищі в нетрищах. Він підійшов до вікна і показав на хмарочоси. Сказав, що нам доведеться згасити вогні світу і, коли ми побачимо потьмянілі вогні Нью-Йорка, то зрозуміємо, що зробили свою справу».

Вона згадала про це, помітивши, як мовчки перезирнулася ця трійця: Джон Ґолт, Франциско д’Анконія та Раґнар Даннескольд.

Поглянула на Ріардена. Він дивився вперед, а не вниз, як колись, коли дивився на незайману цілину поглядом, у якому була оцінка можливостей дії.

Глянувши на темряву попереду, їй на думку спав інший спогад — той момент, коли, кружляючи над аеропортом Афтона, вона бачила сріблястий літак, що злітав з темної землі, немов Фенікс. Даґні знала: тепер у їхньому літаку летить усе, що залишилося від Нью-Йорка.

Вона глянула вперед. Земля буде безлюдна — так само, як простір, у якому їхній пропелер прокладав свій безперешкодний шлях: порожня і вільна.

Вона знала, що відчував Нат Таґґарт, коли починав свою справу, і чому тепер уперше вона відчула з ним цілковиту близькість: зараз перед нею порожнеча і на цьому пустому місці слід побудувати новий континент.

Перед очима Даґні постало все її минуле, вся боротьба, і вона особливо чітко відчула натхнення, що охопило її в цю хвилину. Вона всміхалась — і подумки повторювала слова, якими оцінювала минуле й назавжди прощалася з ним. Це були мужні, горді та самовіддані слова, що їх більшість людей ніколи не зрозуміють, слова з лексикону бізнесменів: «Ціна не має значення».

Вона не відчула ні збентеження, ні хвилювання, побачивши у темряві внизу тонку ниточку вогнів, що повільно тяглися крізь порожнечу на захід. Особливо яскраво сяяв перший вогник — це були фари, що немов навпомацки знаходили шлях у пітьмі. Вона нічого не відчувала, крім того, що знала: це потяг, і далі на нього чекає лише порожнеча.

Обернулася до Ґолта. Він дивився на обличчя Даґні, ніби стежив за її думками, і всміхався у відповідь на її усмішку.

— Це кінець, — промовила вона.

— Це початок, — відповів він.

Вони відкинулися на спинки крісел, мовчки дивлячись одне на одного. Потім вони вщерть сповнилися близькістю одне одного, і це було наслідком і значенням майбутнього. Але наслідок включав знання про все, що слід було заслужити, — перш ніж інша людина змогла б уособлювати цінність твого власного існування.

Нью-Йорк уже був позаду, коли вони почули, як Даннескольд відповідає комусь по рації:

— Так, він не спить. Не думаю, що він сьогодні засне… Так, можливо.

Він обернувся до них:

— Джоне, доктор Акстон хоче поговорити з тобою.

— Що? Він теж летить в одному з літаків за нами?

— Аякже.

Ґолт скочив і вхопив мікрофон.

— Вітаю, докторе Акстон, — сказав він. У його спокійному, тихому голосі вгадувалась усмішка.

— Вітаю, Джоне, — за надто рівним голосом Г’ю Акстона можна було зрозуміти, чого йому коштувало дочекатися хвилини, коли він знову зміг промовити ці два слова. — Мені просто захотілося почути твій голос… переконатися, що з тобою все гаразд.

Ґолт розсміявся і тоном студента, що з гордістю демонструє виконане домашнє завдання — як доказ добре засвоєного уроку, — відповів:

— Певна річ, зі мною все гаразд, професоре. Інакше й бути не могло. А є А.

Локомотив «Комети», що прямувала на схід, вийшов з ладу в пустелі Арізони. Він зупинився раптово, без жодної очевидної причини, наче людина, яка сама собі не зізнавалася в тому, що взяла на себе занадто багато: у двигуні зламалася якась зужита деталь.

Едді Віллерсу довелося довго чекати на провідника, якого він викликав, а коли той нарешті прийшов, то з його відстороненого виразу обличчя Едді зрозумів відповідь на своє запитання.

— Інженер намагається виявити несправність, містере Віллерс, — відповів він лагідно, тоном, у якому прочитувалося, що сподіватися було його обов’язком, але сам він уже роками ні на що не сподівається.

— Він іще не знає?

— Він працює над цим, — провідник люб’язно почекав півхвилини і вже зібрався йти, але зупинився, щоб надати ще якісь пояснення, наче туманне відчуття, вироблена звичка підказували йому, що будь-яка спроба пояснити те, що відбувається, розвіє страх, у якому ніхто не міг зізнатися навіть самому собі. — Містере Віллерс, оці наші дизелі давно слід було замінити. Вони вже не підлягають ремонту.

— Я знаю, — спокійно мовив Віллерс.

Провідник відчув, що краще було взагалі не вдаватися до пояснень. Вони призводили до зайвих у ці дні запитань. Провідник похитав головою і вийшов.

Едді Віллерс сидів, дивлячись у чорну порожнечу за вікном.

Це була перша за багато днів «Комета» з Сан-Франциско у східному напрямку. Вона