Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Пустіть мене, — промовила вона.

— Вхід заборонено, — відповів він голосом робота. — За наказом доктора Ферріса.

— Я прийшла сюди за наказом містера Томсона.

— Так?.. Я… Я нічого про це не знаю.

— Зате я знаю.

— Я про те, що доктор Ферріс мені нічого про це не казав… мем.

— Зате я вам кажу.

— Але ніхто, крім доктора Ферріса, не може мені наказувати.

— Ви хочете порушити наказ містера Томсона?

— О, ні, мем! Але… але якщо доктор Ферріс сказав нікого не пускати досередини — це означає нікого…. — і він невпевнено і благально додав: — Адже так?

— Ви знаєте, що мене звати Даґні Таґґарт, і ви бачили моє фото в газетах разом з містером Томсоном і рештою очільників країни?

— Так, мем.

— Тоді вирішуйте, чи хочеться вам знехтувати їхніми наказами.

— О, ні, мем! Я не хочу!

— То пустіть мене.

— Але я також не можу порушити наказ доктора Ферріса!

— Обирайте сам.

— Але я не можу обирати, мем! Хто я такий, щоб обирати?

— Доведеться.

— Послухайте, — поспіхом проказав він, виймаючи з кишені ключ і повертаючись до дверей. — Я запитаю у шефа. Він…

— Ні, — відрубала вона.

Щось у її голосі змусило його озирнутися: вона тримала пістолет, цілячись просто в серце охоронцеві.

— Слухай уважно, — сказала Даґні. — Або ти мене пустиш, або я тебе застрелю. Можеш спробувати застрелити мене перший, якщо зможеш. У тебе нема іншого вибору. Вирішуй.

Охоронець роззявив рота і ключ випав у нього з рук.

— Забирайся геть з дороги, — сказала вона.

Він зніяковіло затряс головою, притулившись спиною до дверей.

— О Господи, мем! — почав благати він. — Я не можу стріляти у вас, адже ви від містера Томсона! Але й пустити вас не можу, щоб не порушувати заборону містера Ферріса! Що мені робити? Я маленька людина! Я лише виконую накази! Я не можу нічого вирішувати!

— Це твоє життя, — сказала вона.

— Якщо ви дозволите мені запитати у головного, він мені скаже, він…

— Я не дозволяю тобі ні в кого запитувати.

— Але звідки мені знати, чи правда, що у вас наказ від містера Томсона?

— Нізвідки. Можливо, жодного наказу й нема. Можливо, це моя ініціатива, а тебе покарають, що скорився моєму наказу і кинуть до буцегарні за непослух. А може, доктор Ферріс і містер Томсон це узгодили. А може, й ні — тоді тобі доведеться не послухатись або того, або того. Мусиш вирішувати сам. Запитати нема в кого, нема кого покликати, ніхто тобі не допоможе. Тобі доведеться вирішувати самостійно.

— Але я не можу вирішувати! Чому я?

— Бо саме ти трапився на моєму шляху. Рахую до трьох, — сказала вона. — А потім стріляю.

— Стривайте! Стривайте! Я ж іще не сказав ні «так», ні «ні»! — закричав він, іще щільніше притискаючись до дверей, немовби найкращим захистом для нього було не рухатись і нічого не вирішувати.

— Один, — Даґні почала відлік. Вона бачила його вирячені від страху очі. — Два… — Вона розуміла, що пістолет вселяв у нього менший жах, ніж вибір, який він мусив зробити. — Три.

Вона, людина, що не наважилась би вистрілити у тварину, спокійно і байдуже вистрілила просто в серце чоловікові, який хотів існувати, не беручи на себе жодної відповідальності.

Пістолет був з глушником. Не чути було жодного звуку, що привернув би чиюсь увагу — лише глухий удар тіла, що впало до її ніг.

Даґні підняла ключ і почекала кілька секунд, як вони і домовилися з Франциско.

Він наблизився першим, вийшовши з-за рогу будівлі, потім Генк Ріарден і Раґнар Даннескольд. Навколо споруди було виставлено четверо охоронців. Їх позбулись: одного вбили, троє лежали в кущах — зв’язані й з кляпами в ротах.

Вона мовчки віддала ключ Франциско. Він відімкнув двері й зайшов досередини, залишивши двері прочиненими на кілька сантиметрів.

Троє інших чекали назовні.

Залу освітлювала єдина лампочка, що звисала зі стелі. Нагору вели сходи, біля яких стояв охоронець.

— Хто ви? — вигукнув він, побачивши, що Франциско входить, наче до себе додому. — Сьогодні сюди нікому не можна!

— Мені можна, — сказав Франциско.

— Чому Расті пустив вас?

— Мабуть, у нього були на це причини.

— Але він не мав права!

— А дехто вважає інакше, — Франциско швидко оглянув залу. Другий охоронець стояв нагорі, прислухаючись до розмови.

— Хто ви, що ви робите?

— Видобуваю мідь.

— Що? Хто ви такий?

— Моє ім’я занадто довге для вас. Я назву його вашому шефові. Де він?

— Тут я ставлю запитання! — але він на крок відступив. — Ви… Не вдавайте велике цабе, бо я…

— Агов, Піте, а він і є велике цабе! — крикнув другий охоронець, паралізований поведінкою Франциско.

Але перший охоронець намагався не зважати на нього. Що дужче він боявся, то сильніше підвищував голос. Буркнув до Франциско:

— Що вам потрібно?

— Я ж сказав, повідомлю про це вашого шефа. Де він?

— Тут я запитую!

— Зате я вам не відповідаю.

— То он ви як? — розлютився Піт, який міг вигадати лише один спосіб вийти зі скрутного становища: його рука потяглася до револьвера, що висів при боці.

У Франциско була значно швидша реакція, ніж в охоронців, а пістолет — теж із глушником. Револьвер вилетів із Пітової руки, його розбитими пальцями заструменіла кров і він застогнав від болю, заскиглив й гепнувся на долівку. Другий охоронець, ледь устигнувши зрозуміти, що сталося, побачив націлений на нього пістолет.

— Не стріляйте, містере! — вигукнув він.

— Спускайся з піднятими руками, — наказав Франциско, однією рукою тримаючи наставлений пістолет, а другою подаючи в прочинені двері сигнал тим, хто чекав надворі.

Поки охоронець спускався, ввійшов Ріарден і роззброїв його, а Даннескольд зв’язав йому руки та ноги. Поява Даґні, здавалося, налякала охоронця найбільше. Він не міг зрозуміти цього: троє чоловіків були в картузах і вітрівках і, якби не манери, їх можна було б сприйняти за банду розбійників. Присутність жінки була незбагненна.

— То де ж ваш старший? — запитав Франциско.

Охоронець показав головою в бік сходів:

— Нагорі.

— Скільки всього охоронців у будинку?

— Дев’ятеро.

—