Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

і, спокійно всміхаючись, знов узялася до своєї юшки. Могутній патрон Вога, який годував його обідами й часом позичав йому невеликі суми грошей за послуги на виборах, у газетних та інших справах, так люто глянув на Вога, що невдаха мало не заплакав і не впав під стіл. Він жалісливо позирав то на мілорда, що протягом обіду не озвався до нього жодним словом, то на дам, які, звичайно, відступилися від нього. Кінець кінцем над ним зглянулась сама Бекі й спробувала залучити його до розмови. Після цього Вога не запрошували на обід протягом шести тижнів, а Фічу, повірникові мілорда, за яким Вога, звичайно, дуже упадав, доручили довести до його відома, що коли він дозволить собі ще раз сказати погане слово про місіс Кроулі чи зробить її предметом своїх безглуздих дотепів, мілорд передасть до суду в Гвекселі Вога і безжально пустить його з торгів. Вог заплакав і почав благати свого дорогого приятеля Фіча заступитися за нього. Він написав поему на честь місіс P. K., що з’явилася в найближчому номері журналу «Дзеньки-бреньки», який він сам видавав. Зустрічаючи Бекі па вечорах, він запобігав у неї ласки. Він підлещувався й піддобрювався до Родона в клубі.

За якийсь час йому дозволили вернутися в Гонт-гаус. Бекі завжди була ласкава до нього, завжди весела й ніколи не сердилась.

Візир і головний повірник його милості містер Уенгем (що мав місце в парламенті й за обіднім столом лорда Стайна) поводився й висловлювався багато розважніше за містера Бога. Цей маркізів ад’ютант, хоч як він ненавидів усіх парвеню (сам містер Уенгем був незламним торі, а його батько — дрібний торговець вугіллям у північній Англії), ніколи не виявляв ворожості-до нової фаворитки, навпаки, він допікав їй вкрадливою люб’язністю і хитрою, шанобливою ввічливістю, яка часом муляла Бекі дужче, ніж відверта неприязнь інших людей.

Як подружжя Кроулі здобувало кошти на бенкети для своїх великосвітських знайомих, залишалося таємницею, що свого часу викликала чимало балачок і, можливо, додавала чару тим невеличким зібранням. Хтось запевняв, що сер Пітт Кроулі давав братові добру допомогу; якщо так, то Бекі мала на нього справді величезний валив і вдача баронета з роками дуже змінилася. Ще хтось натякав, що Бекі завела звичку брати контрибуцію з друзів свого чоловіка: до одного приходила в сльозах і розповідала, що в них описують майно, перед іншим падала навколішки й заявляла, що всій родині доведеться йти до в’язниці або накласти на себе руки, якщо не буде оплачений той чи той вексель. Казали, що лорд Саутдаун під впливом таких патетичних заяв дав Бекі не одну сотню фунтів. Юного Фелтема з *** драгунського полку (сина власника фірми «Тайлер і Фелтем, капелюшники й постачальники військового спорядження»), якого подружжя ввело у вищий світ, теж згадували як одного з тих, хто платив Ребеці данину. Ходили чутки, що вона брала гроші в різних довірливих людей, обіцяючи виклопотати їм відповідальне місце на державній службі. Одне слово, чого тільки не казали про нашу любу, невинну приятельку! Певне лише те, що якби вона мала всі ті гроші, які начебто випросила, позичила чи вкрала, то могла б набути собі капітал і жити чесно, а тим часом… але ми забігаємо вперед.

Правда й те, що коли все розраховувати й добре господарювати, коли ощадливо витрачати готові гроші й майже нікому не платити, то можна примудритися, принаймні певний час, жити на широку ногу з дуже обмеженими достатками, і нам здається, що гучні вечори Бекі,— як видно з усього сказаного, не такі вже й велелюдні,— коштували їй не багато більше за воскові свічки, що освітлювали її стіни. Стілбрук і Королевине Кроулі вдосталь забезпечували її дичиною й овочами.

Пивниці лорда Стайна були до її послуг, а чудовий кухар цього вельможі часто порядкував у її невеличкій кухні або ж, з наказу лорда, посилав їй найвишуканіші ласощі свого власного виробу. Я вважаю, що це просто ганьба — так неславити скромну, невинну істоту, як неславили Бекі її сучасники, й попереджаю публіку, щоб вона не вірила й десятій частині того, що про неї казали. Якщо ми надумаємо виганяти з суспільства всіх, хто залазить у борги й не може їх сплатити, якщо ми почнемо заглядати в особисте життя кожного, перевіряти його прибутки й відвертатися від нього, коли нам не сподобається його спосіб витрачати гроші,— ох, якою дикою пустелею, яким непривабливим місцем стане тоді Ярмарок Суєти! Кожен тоді ладен буде підняти руку на свого ближнього, шановний мій читачу, і всім благам цивілізації настане кінець. Ми будемо сваритися, ображати й уникати одні одних. Наші будинки обернуться в печери, і ми ходитимемо в дранті, бо ніхто нікого не соромитиметься. Упаде рента, не буде більше проханих обідів. Усі торговці в місті збанкрутують. Вино, воскові свічки, ласощі, рум’яна, криноліни, спідниці, діаманти, перуки, дрібнички в стилі Людовіка XIV, старовинна порцеляна, верхові коні й чудові скакуни — одне слово, всі радощі життя полетять до дідька, якщо люди дотримуватимуться своїх дурних принципів і обминатимуть тих, кого не люблять і кого лають. А тим часом, виявляючи крихту милосердя і взаємної толерантності, зовсім не важко усіма ладнати — можна лаяти когось скільки завгодно, вважати його найбільшим негідником, за яким давно плаче шибениця, — але ж ми не хочемо, щоб його справді повісили! Ні, зустрівшись, ми тиснемо йому руку. Якщо він має доброго кухаря, ми йому все вибачаємо і йдемо до нього на обід, сподіваючись, що й він з нами поведеться так само. Тому торгівля процвітає, цивілізація рухається вперед, усі живуть у мирі, щотижня треба нових суконь для нових бенкетів, а торішній урожай лафітського винограду Дає добрий прибуток чесному господареві, який доглядає його.

Хоч у ту добу, яку ми змальовуємо, на троні сидів великий Георг і дами носили gigots та велетенські, схожі на черепахові лопати, гребені в косах замість простеньких рукавів і делікатних обручиків, які тепер у моді, проте манери й звички світського товариства, на мою думку, не дуже відрізнялися від теперішніх, і розваги його були майже такі самі, як нині. Нам, людям, що стоять збоку і з-за спин поліцаїв дивляться на чарівних красунь, коли ті їдуть до двору чи на бенкет, вони здаються неземними істотами, які втішаються небувалим, недосяжним для нас щастям. Щоб у декого з цих невдоволених полегшало на серці, ми й розповідаємо